Читати книгу - "Кров на снігу"

— Коріно, я прийшов не для того, щоб убити тебе, — прошепотів я в її волосся.

Я вдихнув її. Наче опіумом затягнувся: все моє тіло начебто затерпнуло і водночас затрепетало від шквалу почуттів.

— Даніель знає, що ти мала коханця. Бенжамена. Він уже мертвий.

— Бенжамен… він мертвий?

— Так. І якщо ти дочекаєшся, коли Даніель повернеться додому, він тебе теж уб’є. Коріно, тобі треби йти зі мною.

Вона глипнула на мене спантеличено.

— Куди?

Запитання виявилось для мене несподіваним. Я чекав на «Чому?», «Хто ти?» або «Ти брешеш!». Втім, можливо, вона інстинктивно зрозуміла, що я кажу правду, що справа термінова, і саме тому вона одразу перейшла до її суті. Хоча не виключено, що від збентеження і безпорадності вона ляпнула перше, що спало їй на думку.

— У кімнату за муром, — сказав я.

Розділ 7

Вона сиділа, згорнувшись калачиком, в єдиному кріслі у моїй квартирі і дивилась на мене.

В такому стані вона була іще вродливішою: налякана, самотня, вразлива. Залежна.

Я одразу пояснив їй — хоч це було зайве, — що своєю квартирою мені не випадає аж надто хвалитися: доволі типове холостяцьке однокімнатне помешкання, з нішею для ліжка замість спальні. Житло чисте й охайне, але не гідне такої жінки, як вона. Хоча воно таки мало одну велику перевагу: ніхто про нього не знав. Якщо бути більш точним, жодна особа — в буквальному значенні цього вислову, жодна особа — не знала, де я мешкаю.

— Чому так? — запитала вона, стискаючи в долонях чашку кави, що я їй подав.

Вона попросила чаю, але я сказав, що мусить зачекати до ранку: щойно відчиняться крамниці, я побіжу по чай. І що я знаю, що зранку вона завжди п’є чай. Що я бачив, як вона пила чай щоранку, впродовж останніх п’яти днів.

— В моїй роботі, — відповів я на її запитання, — бажано, щоб ніхто не знав моєї адреси.

— Але тепер я знаю.

— Так.

Ми пили каву в тиші.

— Це означає, що у тебе немає ні друзів, ні рідні? — запитала вона.

— У мене є мама.

— Яка не знає, де?..

— Не знає.

— І вона, ясна річ, не знає про твою роботу?

— Ні.

— Чим, ти сказав їй, ти займаєшся?

— Експедитор.

— У крамниці?

Я втупився у Коріну Гофман. Їй справді цікаво, чи вона питає просто заради балачки?

— Так.

— Ну, звісно.

Її пройняв озноб, і вона мерзлякувато згорнула руки на грудях. Я увімкнув пічку на повну потужність, але з одинарним склом у вікнах і за температури мінус двадцять упродовж тижня холод брав гору. Я бавився зі своєю чашкою.

— Улаве, що ти думаєш робити?

Я підвівся з кухонного стільця.

— Пошукаю тобі якусь ковдру.

— Я маю на увазі, що ми далі робитимемо?

Вона була розважлива. Заради того, щоб рухатись далі, розважлива людина здатна знехтувати всім тим, з чим нічого не може вдіяти. Хотів би я сам бути таким.

— Він поквитається зі мною, Улаве. Поквитається з нами. Ми не можемо відсиджуватись тут вічно. А він полюватиме на нас вічно. Повір мені, бо я його знаю. Він скоріше помре, аніж житиме з таким соромом.

Я не поставив їй очевидного запитання: то навіщо ж ти прийняла його сина в коханці?

Натомість, я запитав про менш очевидну річ.

— Через сором? Не тому, що він кохає тебе?

— Це складно, — похитала вона головою.

— У нас море часу, — сказав я. — І як ти можеш бачити, у мене немає телевізора.

Вона засміялась. Я досі не приніс їй ковдри. І не спитав про те, що з певних причин найбільше хотів би знати: «Ти кохала його? Сина?»

— Улаве?

— Що?

Вона притишила голос.

— Навіщо ти це робиш?

Я глибоко вдихнув. Я був підготував відповідь на це запитання. Навіть кілька варіантів відповіді, на випадок, якщо перший варіант виявиться непереконливим. Принаймні, я вважав, що підготував якісь відповіді. Але тієї миті всі вони наче випарувались.

— Це неправильно, — сказав я.

— Що неправильно?

— Те, що він робить. Замовляє вбивство власної дружини.

— А ти як би вчинив, коли б твоя дружина зустрічалася з іншим чоловіком у твоєму власному домі?

Тут вона мене підловила.

— Я думаю, у тебе добре серце, Улаве.

— На добрі серця в наш час невисока ціна.

— Дарма. Добре серце — рідкісне явище. На них завжди є попит. Ти, Улаве, рідкісне явище.

— Я не впевнений, що це правда.

Вона позіхнула і потягнулася. Гнучка, як кішечка. У них дуже гнучкі плечі, так що туди, куди вони здатні просунути голову, вони також можуть просунути все тіло. Практична риса, коли полюєш. Практична, коли тікаєш.

— Якби ти знайшов мені оту ковдру, думаю, я могла б заснути просто зараз, — сказала вона. — Сьогодні було забагато хвилювань.

— Я перестелю ліжко, і ти зможеш там лягти, — сказав я. — Ми з диваном давні друзі.

— Справді? — всміхнулась вона і підморгнула, дивлячись на мене своїми великими блакитними очима. — Це означає, що я не перша, кого ти прихистив тут на ніч?

— Ні, перша. Але іноді я засинаю на дивані, зачитавшись.

— Що ти читаєш?

— Нічого такого. Книжки.

— Книжки?

Вона схилила голову набік і пустотливо посміхнулась, так, наче вона мене на чомусь підловила.

— Але я тут бачу лише одну книжку.

— Бібліотека. Книги забирають забагато місця. Крім того, я намагаюсь не надто налягати на читання.

Вона взяла книжку, що лежала на столі.

— «Знедолені»?[8] Про що це?

— Про купу всього.

Вона скинула бровою.

— Здебільшого, про чоловіка, який отримує прощення за свої гріхи, — відповів я. — Він віддає залишок свого життя на те, щоб спокутувати за своє минуле, чинячи, як хороша людина.

— Гм… — Вона зважила книжку в руках. — Важкувата тема. А про кохання там нічого немає?

— Є.

Вона відклала книжку.

— Улаве, ти так і не сказав, що ми робитимемо.

— Що ми маємо зробити, — сказав я, — то це усунути Даніеля Гофмана, перш ніж він усуне нас.

Фраза видавалась доволі безглуздою, ще коли я сформулював її у своїй голові. І так