Читати книгу - "Повія, Панас Мирний"

Він пішов у волость і не забарився вернутися з старшиною.

— Ви чому не платите подушного? — гукнув той.

— Помилуйте, Олексійовичу! Хіба не знаєте, яка ця осінь була? Заробітку аніякого!

— А на пропій є? — крикнув старшина.

— З шинку і не вилазять, — піддав тихо Грицько.

— У чорну їх! — рішив старшина.

Десятники повели всіх у чорну. У Пріськи серце забилося, заболіло. "Ну, за що, про що? — стукало їй у голову. — Чим вони винуваті, що заробітку не було? Господи! доки ж уже його дерти?.. з чого його дерти?.. і що поможеться з того, що посидять у чорній?" їй ніколи не вірилось, коли, було, Пилип розказував, що трохи не посадили у чорну, та відпрохався. Тепер вона своїми очима все те бачила, сама чула. Отож і Луценко сидить за те. Вона чула, як на нього нахвалявся Грицько. Отож, видно, Луценчиха жалілася, та нічого не виходила, тільки люди насміялися... Вони і з цих сміються; до неї доноситься їх несамовитий регіт... Ні жалю, ні серця немає!.. Прямі собаки, прости господи!

За думками вона і не чула, як старшина допитувався Грицька:

— А ти нащо з теї два карбованці задержав?

— З кого? — мов не бачив, спитав у свою чергу Грицько.

— Молодице! як тебе? Он про тебе річ, — хтось із чоловіків наткнув її. Пріська устала і підійшла до старшини.

— Це з неї? — спитався Грицько.

— З неї.

Грицько усміхнувся.

— Ви ж знаєте, що мені п'ятирубльову бумажку дадено: здачі не було. Два рублі у мене зосталися; я їй віддам.

— Так он у його, молодице, твої гроші, — сказав старшина і пішов у волость.

Грицько посунувся за ним; Пріська сіпнула його за рукав.

— Коли ж ти, Грицьку, віддаси? — тихо спитала вона.

— Тьфу! Як собака та! — огризнувся Грицько. — Коли будуть у мене. Я про їх забув та в подушне і повернув.

— Як же се, Грицьку? З мене слідувало три рублі, а ти п'ять віддав?

— Знаю, що три слідувало. Я три й полічив, а п'ять віддав.

— А мені ж хто віддасть?

— Хто віддасть? Звісно, свої треба давати.

— Віддай же зараз, Грицьку, бо мені треба.

— Віддай зараз! Де ж я тобі зараз візьму? При мені грошей немає. Прийди додому, то й віддам.

— Коли ж приходити?

— Та там на празниках або після свят. У Пріськи аж ув очах пожовкло:

— Як після свят? Мені до свят треба.

— Що з тобою балакати! Де ж я тобі тепер візьму? — скрикнув Грицько, махнув рукою і скрився у волость.

— В цього вижилиш, коли лишне взяв! Цей віддасть! — чулося поміж народом. — Он, мого полтиника заїв...

— А мого карбованця, та ще й у чорній за те я посидів...

— О, він майстер! Ще за панщини навчився з людей драти!.. Пріська повернула додому сумна та нерадісна. Ще й нічого, а вже Грицько почина загравати. Сьогодні он... прилюдно... собакою назвав: "Як та собака!" Подумай!.. 3а віщо? 3а те що своє стала правити? Сказано — кровопій людський! І та образа так глибоко запала їй у душу, так боляче щипає за серце, що Пріська ніяк її не забуде. Як той цвяшок, угородилася вона в голову і не сходить з думки, не забувається... Ні, я тобі так сього не покину. Чого мені тебе допитуватися, коли прийти за своїм? Звав, на що брав — і віддай! Каже: немає. У кого? У його немає?.. Ні, ні... сьогодні ж піду. Пообідаю і зараз піду. Я не одійду від твого двору, буду соромити перед цілим селом, поки не віддаси.

І Пріська, пообідавши, подибала до Грицька. Грицько саме обідав. Його очі якось тривожно бігали з одного боку на другий; лице хмуре, чуб стовбуром — ознака, що Грицько уже хлебеснув.

— Швидко прийшла! — глухо промовив він, узрівши Пріську перед собою.

— Бо за своїм, — одрізала та.

— Підожди ж, поки пообідаю, — не то гірко сміючись, не то грізно сварячись, промовив Грицько.

Пріська присіла на кінець полу, дожидає... У хаті тихо; чути, як ложка скромаде об миску, як човгає Хівря від столу до печі, як сопе Грицько. Ніхто словом не обізветься, ніхто його не пророне, мов поніміли усі. І збоку дивлячись — видно, як та німота кожного гнітить, там, усередині, тліє... Здається, одно слово — і, як вітер, зразу вирве те полум'я наверх, запалає буря...

Пріська, похнюпившись, сидить, слухає тії гіркої німоти; гляне на Хіврю, як та грає зеленими очима, на Грицька, що спідлоба, мов лобуряка, світить своїми — і знову похилиться...

Ось і обід скінчився. Грицько устав, перехрестився, набиває люльку.

— Підожди, поки покурю, — уїдливо сміється Грицько, виходячи з хати. У Пріськи аж у душі заколотилося... Сидить, мовчить, дожидає. Нешвидко вернувся Грицько, а все-таки вернувся.

— А ти й досі дожидаєш? Підожди ж ще, поки висплюся, — каже Грицько, усміхаючись.

Пріська не видержала... Мов її хто стебнув батогом з усії сили — вона тріпнулася: сльози градом полилися з очей.

— Грицьку! Бога ти побійся! — крізь сльози почала вона. — Ще трохи знущався ти з нас за життя покійного? Ще мало поповиварював води, як жили у тебе? І ще з удови нещасної, з сироти безталанної кепкуєш, глузуєш!.. Бог усе бачить, Грицьку. Не тобі віддячить, то твоїм дітям!

Наче ясне небо покрилося темними хмарами, потемніло Грицькове лице;

очі загорілися-запалали.

— Ти ще клясти прийшла! — скрикнув він.

— Бог з тобою, Грицьку! Не клясти я тебе прийшла, я за своїм прийшла. Зглянься ти на бога... Празник святий іде... Ти ж будеш і їсти, і пити, а тут за душею шеляга немає.

— Грошей, — кажеш, — немає, — обізвалася Хівря, постукуючи горшками, — а святки справляти хочеш!

— Хіба як ми бідні, то нам і їсти не треба, Хівре? — одказала Пріська.

— А я, знаєш, що скажу тобі на це, Прісько?.. Як злидні, та ще й з перпем!.. Коли б ви не проїдали та не пропивали з своїм покійним, то й у вас би гроші були.

— Добре таке говорити, у кого вони є. А коли — і того треба, і другого недостае... і подушне заплати, і викупне дай... А наші заробітки які? Він же один тільки й робітник був.