Читати книгу - "Шазілір. Полум'я нового дня, Олена Гриб"

За пів години повз протопав Нат Лиска: злий, розгублений, ошелешений тим, що раптом із головного свідка перетворився на арештанта. Його витягнуте обличчя ображено кривилося, губи тремтіли, ніби він стримував плач.

– Я й справді його бачив! – прогорлав магістратський прибиральник, помітивши «пані доглядачку». – Бронк бреше і не червоніє!

«Як і ти, коли описував криваві руки Райла», – Міка не відчувала до нього співчуття.

Ната відвели в камеру, і черговий повідомив, що пан Мавк звільнився.

Міка звично стукнула у знайомі двері, штовхнула стулку, не чекаючи відгуку.

– Я до вас із новинами, – сказала мирно. – І з вибаченнями.

– За що? – Старий із синьою стрічкою чиновника вищої категорії примружився, розглядаючи відвідувачку. – Правда, хай навіть неприємна, не потребує вибачень.

У Міки перехопило подих.

– Отже, правда… – видихнула вона, ненавидячи себе.

Мавк підвівся, звільнив протилежний край столу від паперів, вказав на крісло.

– Я не вірю у чаклунство – це теж правда, – промовив без апломбу. – Але я вірю у незрозуміле і знаю: з вами щось не так.

– Чому? Хіба я давала привід?.. Гаразд, забудьмо. Справа в Ріані, чи не так? Ви не можете розібратися, що у нас відбувається, і вам це не подобається.

– Забудьмо, – повторив Мавк, не заглиблюючись у деталі. – Свіжий протокол. – Він поворушив пальцем один з аркушів. – Не цікаво? Чи знаєте, що у ньому?

Міка почала втрачати терпіння.

– Мені заперечувати? Чи ви вдасте, що не чули, як Райл ділився новинами з усім світом? Так, я знаю, що знайшовся новий свідок. І знаю, що той чоловік із кадастрового бреше. Ні, я не змушувала його це робити, але тут моє слово проти вашої фантазії, та й усе. Ще питання?

Співрозмовник потягся до графина, що ховався під столом, хлюпнув у склянку трохи води, осушив її одним ковтком.

– Я зголоднів, – пробурмотів, звертаючись до себе. – Не складете компанію?

– Вибачте, ні. – На очікування й без того змарнувалося багато часу. – У мене є питання і дещо цікаве.

– Про Раду? Ріан уже ділився міркуваннями. Мало віриться, якщо чесно.

– Про розслідування!

Уважний погляд Мавка пройшовся вбранням Міки.

– Довго чекали? Ваш одяг зовсім сухий.

«І вкритий плямами. Дякую, що нагадали, сама ніколи б не помітила», – але огризатись не хотілося.

Міка глибоко вдихнула, проганяючи роздратування. Вона прийшла сюди, щоб озвучити зовсім свіжу здогадку.

– Серед знайдених у кабінеті Уфіна доказів є клаптик блакитної тканини, – промовила, стежачи за виразом обличчя начальника розшуку. – Мені здається, Ріан показував вам роздерту шаль. Клапоть не від неї, так? Той шматочок відірваний від тонкої ковдри. Згодні?

– Звідки ви дізналися? Він казав, жоден із вас не торкався знахідки.

Міка здригнулася.

– Скажу більше: мені здається, що дуже скоро ту ковдру принесуть у розшук.

– Пророцтвам я вірю ще менше, ніж казкам про чаклунство, – похмуро посміхнувся Мавк. – Що ж, почекаємо.

Магістратський годинник пробив полудень. На кілька хвилин визирнуло сонце й одразу ж зникло за пеленою дощу. Міка перечитувала протокол допиту чиновника з кадастрового відділу, головний нишпорка переглядав якісь записи. Періодично він піднімав очі, ніби питаючи: «І чому ж не справджується прогноз?».

Хай би й не справдився… Якщо Міка помилилася – чудово. Менше на одну загадку.

На жаль, це навряд чи станеться.

– Пане Мавк, тут така справа…

У кабінет зазирнув черговий і зупинився на порозі, перетоптуючись з ноги на ногу.

– Знайшли ковдру? – буркнув начальник розшуку.

Нишпорка витріщився на нього, не приховуючи благоговійного жаху.

– Як ви…

– Зараз прийду, – тьмяний голос Мавка не виражав нічого, окрім утоми. – Ходімо, пані доглядачко. Покінчимо з цим.

Мокрий, покритий темними плямами пакунок лежав на столі у сховищі доказів. Поруч із ним стояв високий худорлявий чоловік із зеленою стрічкою – завідувач відділення.

– Висушити? – поцікавився він, помітивши невдоволення начальства. – Навряд чи температура щось зіпсує. Воно пролежало у воді надто довго, щоб збереглись якісь зачіпки.

– Сушіть. – Здавалося, очільника розшуку це зовсім не турбує. – Точно кров?

– Зважаючи на все, так. Дивіться, краєчок відірвано… Або відрізано. Схоже, сюди підійде той шматок, що був під столом Уфіна.

Після повернення в кабінет Мавк таки запитав щодо ковдри.

– Всі дивувалися, чому в кабінеті мало крові, – промовила Міка, намагаючись не дивитися на свій одяг. – А потім мене облило гнилою водою з фонтану, який засмітився ні з того ні з сього. Тепер зрозуміло, що Уфін намагався зупинити кровотечу ковдрою. Хтось був із «випалювачем», і цей «хтось» забрав доказ. Питання в тім, хто? Чому вони не покликали на допомогу? І чому наш таємничий незнайомець ховав ковдру? Адже вона не могла пролежати стільки днів непоміченою. Думаю, її підкинули цієї ночі, й фонтан забився. Навіщо, га? Пане Мавк?..