Читати книгу - "Дар для Яри, Марина Орєхова"

Я розплющила очі в давно знайомій кімнатці, але щось тут змінилося. Навіть повітря здавалося іншим – неживим і порожнім. Кажуть, що коли в будинку ніхто не живе, він швидко починає валитися. І це факт. Минуло трохи більше як місяць з мого останнього візиту, а я вже відчувала руйнівні вібрації цього місця. Я тихо встала з тахти, пройшлася босими ногами по холодній підлозі. Мені захотілося якнайшвидше взутися, і я відразу ж оформила в голові своє «замовлення» – затишні балетки на низькому ходу та зручний трикотажний ромпер.

Очі бігали по підлозі в пошуках висохлої кривавої плями, але так і не натрапили на очікуване. Мабуть, тут прибрали. Це мене дуже порадувало, адже найменше мені хотілося побачити в будинку тіло померлої місяць тому господині. Але прибирання, схоже, було давно і єдиним. Усюди виднівся товстий шар пилу. Склянки, баночки й мензурки купою були звалені в якийсь ящик. Дещо залишилося на полицях, але мало. Я розкрила щільні фіранки та вікна, струсивши цілу хмару пилу, і з полегшенням вдихнула свіже повітря. У Феєрії тільки-но зароджувався день. Сонячне світло проникло всередину кімнати. Позаду мене почувся скрип. Я сіпнулася і зіщулилася від страху. Це лише дверцята старої дерев’яної шафи, забитої речами.

Я вийшла на балкон, і на мотузці для білизни знову виявила загаданий одяг. Зрадівши, я поспішила переодягтися, після чого перенеслася до палацу.

Цього разу мене не зустрів загін охорони, зате до мене одразу вийшов сам господар. На ньому були вільні чорні штани та простора сорочка з вирізом, що відкривала масивну жилясту шию. Крізь тонку легку тканину проступали майже кам'яні м'язи.

- Привіт, Яро. Я чекав на тебе, — спокійно вимовив він, склавши руки на грудях.

Я здивувалася. Легке тремтіння пробігло по тілу, змусивши долоні похолонути.

- Здрастуй… те, — промимрила я невпевнено. З останнього нашого візиту минуло багато часу, хоч ми й перейшли вже на «ти».

- Можна на «ти». Мені багато років, але не настільки, — посміхнувся він і запросив сісти на диван, а сам плюхнувся в улюблене крісло поряд. – Думаю, що нам варто випити.

- Емм ... Кава ... Якщо є, — зніяковіло відповіла я, жмурячись від смужки сонячного світла, що падала прямо на очі.

- Ніколи не любив кави. - сухо сказав він і підійшов до великого серванта, дістав звідти пляшку червоного вина і два великі келихи. – Вино краще за каву.

Я не посміла заперечити та лише спостерігала, як він відкорковує пляшку і розливає криваво-червоний напій.

- За істину, — сказав він, піднявши келих, і зробив кілька великих ковтків.

Я видихнула і злегка пригубила вміст келиха, не бажаючи засмучувати господаря.

- Ти чекав на мене? Як ти знав, що я прийду?

- Всі, хто хоч раз спробував присмак майстерності, рано чи пізно повертаються сюди, — сказав він, погладжуючи жорстку щетину на щоках і недбалу зарослу бороду-еспаньйолку з легкою сивиною. Його чорні очі свердлили мене, зрідка перемикаючись на келих з вином.

- Я не за цим сюди прийшла, — спростувала я його судження. Хоча можливість втілювати будь-які свої бажання, як уві сні, приносить чимало задоволення – цього не приховаєш.

- Навіщо ж тоді? Тільки не кажи, що скучила за мною? – голосно зареготав він, відкинувшись у кріслі.

– Я хотіла дізнатися, що зі мною відбувається. У моєму світі.

- А що з тобою відбувається? - спитав він, лукаво посміхаючись. Він явно знав, про що я кажу.

- Я заробляю ворожінням на картах Таро. Я непоганий таролог взагалі-то, і психолог. Добре відчуваю людей, але зараз, точніше останні кілька тижнів, я… Я наче бачу відповіді, чую, як карти нашіптують мені, що є, що було і що буде. І це відбувається так легко, так невимушено.

Алістер мовчки слухав мене та кивав, але нічого не коментував.

– І я відчуваю, як моя сила передбачення зростає. Мені здається, це якось пов'язано з тим, що я була тут ... - продовжувала я, вичікуючи якоїсь відповіді від Аліса, але він лише пильно дивився на мене і не забував підливати собі вино.

Я замовкла, не знаючи, що ще додати. Огорнуті важкою павзою ми сиділи, дивлячись один на одного, і мовчали. У горлі пересохло, долоні стали вологими.

- Може, істина у вині? - кинув він з усією серйозністю, розрізавши тишу, і покосився на мій майже недоторканий напій.

Я вихопила келих зі столу і жадібно зробила кілька ковтків, допивши до дна, витерла краплі вина, що зірвалися з губ і пробігли тонким струмком по підборідді. Випила одним махом і втупилася в нього, поставивши порожній келих на стіл, наче чекала прозріння, як тоді в Ніни в її кришталевій кулі. Але нічого особливого не відбувалося.

Він важко підтримував серйозний вираз обличчя, але його губи зрадливо розпливалися в посмішці.

- Ти спеціально так сказав, щоби я випила? - здогадалася я, розчаровано скосивши брови.

- Хех, ти мене розкусила! Не люблю, коли гості затиснуті та не п'ють, — засміявся він, розслаблено закинувши ногу на ногу. - Так краще, правда?

Я сердито зиркнула на нього, але теж не стримала смішка. Адже він правий. Мене розслабило.

– Краще. І все-таки. Ти поясниш мені, що зі мною відбувається?

Напруга кудись пішла, долоні зігрілися, а на щоках заграв легкий рум'янець, який я відчувала шкірою. Внутрішнє чуття підказувало, що тут я в безпеці. І які б суворі погляди він не кидав на мене, мені нема чого боятися.