Читати книгу - "Наречена для Демона., Галина Курдюмова"

- Ма! - я погойдувалась у гамаку, підвішеному між двома яблунями у чарівному садку, який виростила моя матір, Творець Ксени, коло нашої шикарної вілли на березі моря. Все ж бути донькою Творця світу дуже приємно. – Ма, я ось подумала...  Тебе забрали із Землі до ЗУТІРу, коли тобі виповнилось двадцять років, на десятому році навчання у Зоряному Університеті ти народила мене, мені зараз двадцять один... Твої батьки... Їм може бути зараз сімдесят-вісімдесят років, отже, вони можуть бути ще живі! Ти не хочеш розшукати батьків?

Леонора звела докупки брови, роздумуючи над сказаним. Невже сама не замислювалась? Невже не хотілося дізнатися, що з рідними людьми?

- Я виросла у дитячому будинку, у мене була молодша сестра, та скільки я не розшукувала її, знайти не вдалося. А ось у тата напевно залишились родичі.

Я ледве дочекалася повернення Рокнета, який відлучався по справах, зараз, коли на Ксені вже був встановлений лад, він левову частку роботи перетяг на себе, щоб Творець не перенапружувалась.

- Так, мене, як і твою маму,  теж забрали Шукачі, коли мені виповнилось двадцять. Тоді моїй матері було сорок, татові – сорок п’ять, і в мене був молодший брат Толик, якому на той час виповнилось п’ятнадцять.

Я зраділа неймовірно!

- Отже, у мене на Землі повинні бути рідні дідусь та бабуся! А ще дядько, і в нього ж повинна бути сім’я! Мамо! Тату! Давай розшукаємо рідних, поки у мене невеликий термін вагітності і я можу подорожувати!

Тато мовчав.

- Ти не хочеш їх бачити? – стиха запитала я, бо не хотілося лізти у душу кирзовими чоботями. – У вас були погані стосунки?

- Ні! Зовсім ні! Просто... я боюся... Після стількох років...

Врешті решт я зуміла умовити татка, підключивши маму. Дружині Руйнівник світів відмовити ні в чому не міг. І ми, взявши «вихідні», відправились на Землю.

*       *       *

Мама Рокнета, якого звали так на Землі лише у музичних кругах, де тато колись був починаючою рок-зіркою, плакала. Плакало тихо і гірко, розмазуючи по старечих підсліпуватих очах сльози. Якось не так я уявляла зустріч із ріднею. Старенькій було за сімдесят, та виглядала вона погано. Знайшли ми її в одному з Будинків для пристарілих.

- Мамо, не плачте... Я ж не винен, що мене забрали... Зате тепер повернувся з дружиною та донькою. А незабаром у вас буде ще й правнук!

Та вона плакала.

- Батько... не дожив... до цього щастя...

Рокнет, а для матері просто Роман, спохмурнів. Та що він чекав? Добре, що хоч мати жива і є можливість скрасити її старість.

- А Толик? Де мій брат, мамо? Чому ти у притулку?

Старенька знов залилася слізьми. Нарешті крізь гіркі схлипування ми змогли зрозуміти, що молодший брат Рокнета загинув в автомобільній аварії разом із молодою дружиною, залишивши п’ятирічну доньку, яку й виховувала стара. Вона мала бути приблизно мого віку, тож я зраділа неймовірно:

- У мене є двоюрідна сестра!

- Вона була такою... веселою, дружелюбною... Душа будь-якої компанії... А на гітарі як грала!.. Як і Ромчик... З рук гітару не випускала... Сама пісні складала... Навіть, мене, стару, її музика за живе зачіпала... Руся була незвичайною дівчиною, з чутливою душею, та постояти за себе вміла, нікому не позволяла ображати...

- Була? Чому «була»?

- Бо вона зникла під час туристичного походу півроку тому... Зникла безвісти... Друзі розповідають, що тільки-но сиділа коло вогнища, грала на гітарі, відійшла на кілька кроків – і мов розчинилася у просторі. І поліція, і служба з надзвичайних ситуацій шукали... Ні Русі, ні навіть її гітари не знайшли й сліду.

Я ображено піджала губу, так хотілося познайомитись із сестрою... Поглянула на батьків. Тато звів брови, та мама поторсала його за плече:

- Не видумуй нічого поганого! Дуже схоже на те, що трапилось із нами.

- Ти вважаєш, що Руслану забрали Шукачі до Зоряного Університету Творців і Руйнівників?

- А чом ні? Коли в тебе виявили здібності, то дуже ймовірно, що й у когось з твого роду вони теж будуть.

- То Русенька жива? – надія засяяла у очах старенької.

- Жива-жива! – впевнено мовила Леонора, заспокоюючи свекруху. – Та тільки, коли вона потрапила до ЗУТІРу, то найближчі десять років ми з нею побачитись не зможемо, це закритий навчальний заклад.

- А можемо хоч запит надіслати, щоб знати точно, що вона в універі? – поцікавилась я, було дуже прикро, що не можу побачити свою новознайдену родичку прямо зараз, гадаю, ми стали б з нею не лише сестрами, а й подругами.

- Спробуємо, - кивнув тато. – Поспілкуйтесь поки, а я піду оформлю документи, щоб забрати маму.

Так, ми забрали бабуню на Ксену із Будинку для пристарілих, і намагалися скрасити її життя, та вона дуже сумувала за Русею.

Відповідь на запит йшла довго, а коли нарешті ми отримали листа, то були приголомшені: Руслану до ЗУТІРу не забирали. То де ж тоді моя сестра?

Куди поділася Руслана МузИко? Її не забрали до ЗУТІРу, її просто викрали! Та  про це розповість книга,  «ЗАБЕРІТЬ ЦЮ НАРЕЧЕНУ!"»