Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"

перелізли через товсті ланцюги і знов опинились у колі. Йти разом, тулячись одне до одного, було не вельми зручно — збоку, напевно, ми скидались на пару незграбних пінгвінів. Лівою рукою кожен з нас тримався за ланцюг, а в правій стискав рапіру, щоб тримати нав’язливих сільських ІЬстей на відстані. Коли ж я побачила вихор духів, що кружляли над колом, то навіть зраділа їм і ладна була привітати Соломона Ґапі з Еммою Марчмент як давніх приятелів. Пробившись крізь цей вихор, ми знов опинились у більш-менш спокійному центрі залізного кола. Чоловіка в залізному обладунку ніде не було видно, тож ми вирушили вздовж ланцюга до протилежного краю кола.

— Не знаю, чи тут Ротвел, чи ні, — сказав Локвуд, — але нехай краще він мені скрутить в’язи, ніж я повернусь туди...

Я ще раз обернулась:

— Як ти думаєш, оті... з села... вони можуть проникнути сюди?

— Залізні ланцюги повинні затримати їх. Хоча хтозна...

Це ж діра між світами, й тут повно цих тварюк. Сподіваюсь, що Стів Ротвел з приятелями дадуть їм раду. Твоя рапіра напоготові. Люсі?

— Так. І якщо я за найближчі п'ять хвилин не прохромлю нею чию-небудь сідницю, то вважай, що нинішній вечір нам не вдався.

— ГЦразд. Ходімо й зробімо тутешнім мудрагелям невеличкий сюрприз.

Ми знову рушили крізь туман, наповнений примарними постатями. Перебираючи руками по ланцюгу, ми нарешті опинились у справжньому світі — теплому, гамірному, радісно-сліпучому...

У світі, де вирувала справжнісінька битва.

Навіть без вибухів, без спалахів магнію, без криків та вереску перші кілька секунд нам важко було зрозуміти, що тут коїться. Надто вже великий був контраст між двома світами. Яскраве світло засліпило мій мозок. Тіло пройняв тупий біль від несподіваного тепла. Я міцно заплющила очі. бо раптова хвиля гомону й спеки ніби вдарила мене обухом по голові. Збентежена й безпорадна, я позадкувала і зрозуміла, що те саме, напевно, за моєю спиною відбувається з Локвудом.

А ще я відчувала, що геть уся змокла: лід на моїй захисній накидці швидко танув. Крижані струмені текли по моїй шиї, а звідти — вниз, по плечах, по руках. Це хутко привело мене до тями. Відклеївшись від Локвуда, я скинула з себе накидку, впевнено ступила вперед—і тут-таки впала, перечепившись об щось тверде на підлозі. Приземлившись обличчям на м’яку вологу долівку, я почула знайомий голос:

— Ну, як прогулянка? Гарна?

Я виплюнула землю, що потрапила мені до рота, розплющила очі й побачила свій рюкзак, із якого стриміла склянка з привидом. Рюкзак був на тім самім місці, серед порожніх коробок, де я його залишила. На посрібленому склі мерехтіли язички білого полум’я. Крізь них на мене весело, з посмішкою, дивилося зелене обличчя.

— Ще раз привіт, — захихотів череп. — Ти диви, як тебе пошарпало! Приходь швиденько до тями й долучайся, бо інакше вони тут розтрощать усе без тебе.

— Хто? Хто тут усе розтрощить?

— Твої любі приятелі.

Слова черепа відразу змусили мене забути й про біль, і про втому. Я оговталась. І не знаю, що переповнило мене більше — страх чи збудження. Я крутнулась, зусиллям волі змусила себе підхопитись — і за цей час уже більшою-меншою мірою второпала, що тут довкола діється.

На клаптику землі, де колись відбувалася битва між вікінгами й саксами, тепер вирувала нова сутичка. Вона була в самісінькому розпалі: то там, то тут вибухали каністри з магнієм та соляні бомби, відскакували від стін розжарені залізні стружки. Долівка ангара була захаращена сміттям, дерев’яний майданчик—розтрощений ущент, а головний бій точився в кутку—між стосами порожніх ящиків біля дверей, що вели до арсеналу, й бічним проходом, яким раніше цієї ночі виходила команда Ротвела. Перш ніж заскочити до залізного кола, ми з Локвудом почули, як вони повертаються і, зрозуміло, вважали, що вони досі тут. Так, вони й справді були тут, та їхнє теперішнє заняття аж ніяк не нагадувало науковий експеримент. Не походжав зі своєю текою пан Джонсон, не прикладався до срібної баклаги Стів Ротвел: натомість вони зі своєю командою панічно метушились під дощем бомб, що летіли в них. Утекти бічним проходом вони не могли: його перегороджувала стіна Грецького Вогню. Електричний візок лежав перекинутий, а його колеса поволі крутились у повітрі. Схоже було, що він тільки-но врізався в стіну.

Осередком атаки був стос підпалених ящиків біля протилежних дверей, де серед диму сновигали три постаті: якась із них раз по раз визирала на мить із укриття, щоб пожбурити в супротивника чергову бомбу з привидом чи каністру з залізними стружками. Дехто з команди Ротвела вів вогонь у відповідь із-за перекинутого візка, а чоловік у залізному обладун-ку—колишня Тінь, що крадеться, — відчайдушно намагався прокрастись до ящиків і вступити в бій, хоч виходило це в нього препогано. Обладунок його пом’явся, шолом з’їхав набік, і йому ніяк не щастило підняти коліно так, щоб вилізти на жалюгідний уламок дерев’яного майданчика.

Сутичка була така шалена, що нашого з Локвудом повернення ніхто й не помітив. Я відчула, що поруч хтось заворушився. То був Локвуд, який спокійно па кував до рюкзака свою мокру захисну накидку.

— Усе гаразд, Люсі? — запитав він. —Трохи зігрілась?

— Так, трохи... Ти тільки подивись! Що це тут діється?

— Схоже на спробу прориву з боєм, — він здивовано показав на тоненьку фігурку, що заховалась між двома ящиками. Її розпатлане волосся вкрилось попелом, обличчя скривилось у гнівній гримасі, а худенькі рученята стискали здоровенну рушницю. — Невже... невже це справді ГЬллі?

— Здається, що так.

Кіпс також був тут — займав зручну позицію біля стіни й спокійно, впевнено обстрілював супротивників соляними бомбами, що громадились у нього ггід рукою. Ми на власні очі побачили, як він поцілив двома такими бомбами в чоловіка в обладунку — перша збила з нього шолом, а друга звалила на долівку, після чого колишня Тінь, що крадеться, стала схожа на п’яну черепаху, що перевернулась на спину.

Проте найбільшу увагу тут привертав не Кіпс і навіть не ГЬллі.

— Поглянь на Джорджа! — сказала я.

— Ти диви! Майстер бойових мистецтв, та й годі! — аж присвиснув Локвуд.

Джордж і справді був на висоті. Саме зараз він вискочив з укриття, щоб пожбурити в Стіва Ротвела двома-трьома каністрами з магнієм. На його обличчі ще й досі видніли сліди від учорашнього маскування, а тепер до них