Читати книгу - "Агентство "Шарашка та партнери", Олена Гриб"

18 березня, 11.30

вул. Південна, передмістя

– Доброго дня. Це Південна, сім? Мені прислали вашу адресу. Скажіть, ви щось знаєте про мого сина?

– Сідайте.

Зіна слухняно опустилася в крісло. Цей особняк не спричиняв побоювань. Він розташовувався в хорошому районі, виглядав доглянутим і новим. Та й дівчина, що відчинила двері, не була схожа на злочинницю. Приємна смаглявка років двадцяти, одягнена зі смаком, нафарбована професійно. Ні, такій ні до чого викрадати хлопчика.

– Дозвольте пригостити вас чаєм. – Господиня будинку наповнила невеликі чашки з візерунком у східному стилі. – Прошу.

Зіна ввічливо подякувала і торкнулася губами обідка. Гаряча рідина обпекла язик, рот наповнився терпкою гіркотою.

– Це трави, – пояснила співрозмовниця. – Дуже корисно. Допомагають зберегти молодість. По-вашому, скільки мені?

– Дев’ятнадцять. – Зіна не вірила в цілющу силу фітотерапії. – Навіщо ви надіслали мені цю адресу?

Дівчина м’яко усміхнулась.

– Не я.

– Але мені…

– Не вам.

– А…

– Це подарунок від шанувальника. Для мене. – Вузька долонька штовхнула Зіну на спинку крісла. – Спіть. Даремно ви так скептично хмикали. Мої травички, ваша життєва сила і крапля магії можуть творити чудеса.

***

18 березня, 14.30

вул. Лісова

Згнітивши серце і думаючи про вище благо, Віта заглянула на роботу. Дізналася, що секретарка Зіна сьогодні не з’являлася, директор злющий, а Аглая Іванівна в глибокій печалі і зранку слухає сльозливу музику.

– Дімочка каже, зміюка шукала інформацію про розлучення, – голосним шепотом повідомила Маша. – Він такий уважний! – Захоплено закотила очі. – Все помічає.

«Брехун твій Дімочка. Аглая Іванівна вже тричі розлучалася. Впевнена, процедуру знає напам’ять», – проте нікого повчати Віта не збиралася.

Тут нудьга смертна, крім пліток розважитися нічим. І вона сюди повернеться всього за кілька днів… Життя несправедливе.

– У кого можна взяти номер Зіни? – запитала, пам’ятаючи про першочергове завдання.

З’ясувалося, що для більшості «номер Зіни» означає «номер приймальні». Крім Дмитра Анатолійовича, звісно ж.

– А що мені за це буде? – Почувши прохання, він не поспішав його виконувати. – Га, Віталіно Сергіївно? Чим розплатитесь?

– Мені потрібно з нею зв’язатися щодо Романа, – спробувала пояснити Віта. – Він… З ним не все гаразд.

– Як завжди працюєш на благо суспільства, Курочкіна? – Дмитро ніби намагався поглядом заштовхати співрозмовницю в землю. – Поважаю. Але питання залишається відкритим: чим розплатишся?

– Ну хочете, я вибачусь. – У той момент зникнення Зіни хвилювало найбільше.

– За що, лапонько?

Віта задумалася. Справді, начебто нема за що. Але чому ж він дивився з такою неприязню?

Годинник у приймальні цокнув, нагадавши про час.

– У вас є конкретні побажання, Дмитре Анатолійовичу?

– Поцілуй мене. По-справжньому.

– Вас?! – Віта не змогла приховати подиву. – Що за дитячий садок?

– Ну то не будь дитиною, Курочкіна. Зіна, Ромка… На що ти готова заради своїх безглуздих принципів?

Залишки спогадів про «принца», який жив у мріях аж до минулого тижня, випарувалися, не заподіявши особливого ​​болю. Навіть глузування ворони зачепили б значно сильніше. А цей… Просто бруд.

– Ви кумедний, – повідомила Віта тоном незабутнього Віктора. – Між іншим, я в школі жабу на спір цілувала. Бородавчасту, огидно м’яку, з липким язиком і каламутними очима. Вважаєте себе ще бридкішим?

Дмитро проковтнув слину.

– Не наривайся, Курочкіна.

– Номер Зіни. Або я справді вас поцілую, причому перед Машею.

– У тебе духу не вистачить, – неприємно захихотів він.

Віта схопила його за руку.

– Ходімо! Швидко!

«Це не Тін», – вона легко зрушила чоловіка з місця і потягла з пустого техвідділу.

Він схаменувся у дверях. Ривком висмикнув зап’ястя, штовхнув Віту через поріг.

– Зовсім страх втратила, квочко?!

– Що тут у вас відбувається? – Маша помітила метушню і поспішила ткнути цікавий ніс.

– Дмитро Анатолійович був такий люб’язний, що знайшов мені номер Зіни. Не позичиш аркуш і ручку?

Дімочка несамовито крутив очима і сопів, але не заперечував.

– Спасибі, Дмитре Анатолійовичу! – нарочито життєрадісно подякувала Віта. – Ви просто герой, інакше й не скажеш.

Вона вийшла з будівлі, вдавши, ніби презирливе: «Що це з нею?» – «Знахабніла на чужих бабках» адресувалося комусь іншому.