Читати книгу - "Мідь та Золото, Анна Стоун"

Чоловіки та жінки з загону Гармонії перезирнувшись, увійшли слідом за Радою та Альбрехтом. 

- Сер. – Лойд поклав долоню на передпліччя Альбрехта. – Це може бути пастка! Щось у ній не так.

- Усе добре. – в Альбрехта й самого були такі думки. Радар у сумці підказував, що вони прийшли за адресою.

Розмістивши гостей у світлиці, Алексіс наказала слугам накривати на стіл. Відійшовши убік, вона повернулася до них спиною. З її місця Рада не бачила, що дівчина роздивлялася. Тиша затягнулася.

Перехрестившись, Алексіс повернулася – більше дівчина не усміхалася.

- Люди Гордія не люблять цих місць. Кажуть, що ми не достатньо гостинні! – розсміялася вона. – Ви заїхали занадто далеко у Роксан.

- Не зрозуміла, ви що нам погрожуєте? – підняла брову Рада, напружившись.

- Я констатую факт. В Ізбигнєві дуже давно не було чужинців. Гордій лякає свій народ казками, про демонів, що живуть в цих горах.

- А вони тут живуть? – примружилася Рада, і на губах з’явилася крива усмішка.

- Звичайно. – усміхнулася Алексіс і її погляд потеплішав. – Коли стемніє, я відведу вас до них. А тепер ходімо обідати! Ви давно в дорозі.

- Альбрехт. – коли вони підійшли до столу, Пейдж звернулася до нього. – Пробачте, ми тут затримаємося, чи вирушимо відразу по обіду?

Альбрехт здивовано на неї подивився.

- Алексіс сказала, що пізніше проведе нас до чарівників.

- Але тут немає чарівників. – заблимала очима молода жінка. – Ми всіх перевірили Радаром.

Тепер дивуватися черга прийшла Альбрехта. Тінь сумніву промайнула в його думках. Вони були в Ізбигнєві від сили пів години, і нікого не перевіряли.

-  Місцевих чаклунів називають химородниками. – прошепотіла Мейсі йому на вухо. – Вони вже знають про наш прихід. Але сподіватися на їх допомогу не варто. Алексіс сказала, що роксанці хочуть більше відділитися від імперії.

Тяжко зітхнувши, Альбрехт подивився на Алексіс.

- Для чого це все?! – сказав він здвинувши брови.

Дівчина опустила очі, ставши покусувати губу, але майже одразу губи розпливлись в усмішці.

- Пробачте. Мені треба було перевірити вас! Зараз я все поверну.

Розуміли її слова лише Рада та Альбрехт, пам’ять інших вже була підправлена. Деякі дотепер не розуміли, що тут роблять.

- Тоді ви не будете проти, якщо ми перевіримо вас! – у відповідь усміхнувся Альбрехт, подивившись на спантеличені обличчя побратимів.

- Авжеж. – дівчина кивнула, і Альбрехт поклав книгу на стіл засланий білою скатертиною.

Рівним почерком Радар виводив новий напис:

Міа-Алексіс, 19 років.

Рівень магії: 1- 1А. Стиратель – впливає пам'ять людини.

Може перетворюватися на сокола, але сила зникає після одруження, як і у більшості жінок роду.

Місцеперебування: Ізбигнєв.

Поклавши книгу назад у сумку, Альбрехт глянув на дівчину.

- Проти твоїх чарів є протидія?

- На жаль! Щоб я могла стерти пам'ять мені потрібен довгий зоровий контакт. І не з усіма виходить, тоді просто вбиваємо!

- А чого ми усе пам’ятаємо? – запитала Рада.

- Бо ви Гармонія. Як би так сказати…. Силу мені подарував Перворідний Дух, і проти нього я нічого не зможу зробити.

Гармонія кивнула, що зрозуміла її.   

- За останні кілька років моя сила зросла, і мені небезпечно перебувати серед односельців довго! Час від часу Гордій посилає до нас каральні загони. На відміну від інших ми боремося, але не завжди все виходить малою кров’ю. Я відведу вас до батька у гори!

- Ви сказали Мейсі, що вони нам не допоможуть! Як же тоді бути? – запитально глянув на неї Альбрехт.

- Допоможуть, якщо ви зможете їх вмовити. Але не сподівайтеся, що зможете купити їх золотом. В нас його достатньо. Нам потрібно, щоб нас чули та рахувалися! А в ідеалі, ми хочемо, щоб Роксан був незалежним!

Альбрехт присвиснув, почувши її запити. Філіп ніколи не погодиться, щоб Роксан став окремою державою. Це б розвалило імперію. А їхнім завданням було саме об’єднати її.

- Ми подумаємо над цим. – Альбрехт дійсно задумався.

- Тоді обідайте, а я дізнаюся, коли вас зможуть прийняти. – Алексіс кивнула жінці, що занесла у кімнату казан з чимось червоним. Від запаху у більшості пішла слина. Сівши за стіл, вони стали терпляче чекати, коли їм наповнять тарілки. Хоча більшість недовірливо дивилася на хазяйку дому. Хоча їх можна було зрозуміти. – Не хвилюйтесь, більше я не буду чіпати ваші спогади. – сказала дівчина, повернувшись до виходу.

На порозі вона зустрілася з красивою  жінкою у білій з червоним орнаментом намітці. По її одягу було відразу видно – перед ними не проста жінка.

- Мамо, вони прийшли до батька. Він ще на зборах?