Читати книгу - "Мізері"

«Легка доза скополаміну, як сказала Енні. Ну, може й так. А може, вона влила туди вбивчу дозу якоїсь наркоти. Як вона зробила з тими бідолахами, на кшталт Ерні Гоняра та Квіні Боліфант».

Він злегка всміхнувся. Невже це так погано? Пролунала гучна відповідь: «НІ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ!» Було б навіть добре. Палі зникли б назавжди. Не було би відпливів. Ніколи.

З цією думкою Пол намацав пульс на лівому стегні і, хоча ніколи раніше не робив собі уколів, зараз управився вміло, навіть хвацько.

23

Він не помирав і не засинав. Біль пішов, і Пол полинув геть, почуваючись відірваним від власного тіла, наче куля чистої думки на довгій мотузці.

«Ти сам собі Шехерезада», — подумав він і поглянув на жаровню. Йому уявлялися марсіяни, що палили Лондон смертоносними променями.

Раптом він згадав пісню, дискотечну мелодію, здається, групи «Траммпс»[154]: «Палай, лялечко, палай, гори, мамцю…»

Щось спалахнуло.

Якась ідея.

«Гори, мамцю…»

Пол Шелдон заснув.

24

Коли він прокинувся, підвал був залитий попелястими ранковими променями. На таці, яку Енні лишила для Пола, сидів величезний щур і, згорнувши сірий хвіст навколо тулуба, гриз шматочок сиру.

Пол закричав, смикнувся, знову закричав, і ноги почали наливатися болем. Щур утік.

Вона залишила йому кілька пігулок. Він розумів, що новріл мало допоможе, але це було краще, ніж нічого.

«Окрім того, болітиме чи не болітиме, час для ранкової дози, еге ж, Поле?»

Він запив дві облатки пепсі, а потім відкинувся назад, від чого в ділянці нирок з’явився глухий пульсуючий біль. Він точно щось тут підхопив. От круто. Супер.

«Марсіяни, — подумав він. — Марсіянські машини смерті».

Він підвів очі на триніжок, сподіваючись, що в ранковому світлі той буде більше схожим на жаровню: жаровня та й по всьому. Але Пол із подивом виявив, що силует і досі нагадував одну з невпинних руйнівних машин Веллса.

«Тобі вчора думка запала… Що ж то було?»

І він знову згадав пісню, яку виконували «Траммпс».

«Палай, лялечко, палай, гори, мамцю!»

«Та ну? І що ж це за мамця така? Вона навіть свічки тобі не лишила. Ти навіть бздіння підпалити не можеш».

І тут надійшло послання від хлопців з цехів.

«Не треба зараз чи просто тут нічого палити».

«Про що це ви, в біса, мовите, хлопці? Хоч натякніть».

І осяяння прийшло, прийшло одразу, як і всі геніальні ідеї, таке гладеньке, чепурненьке й абсолютно беззаперечне у своїй зловісній досконалості.

«Гори, мамцю…»

Він глянув на жаровню. Здавалося, мав повернутися біль від спогадів про те, що вона йому зробила, — що вона змусила його зробити. Полу дійсно стало боляче, але відчуття було слабке й приглушене, нирки стугоніли набагато сильніше. Що вона там учора казала? «Усе, що я зробила, так це вмовила тебе знищити погану книжку й написати найкращу ».

Дивно, але, з якогось погляду, Енні сказала правду. Можливо, він занадто переоцінив принади «Швидких автівок».

«Годі шукати виправдання, Поле, — нашіптувала йому якась частина свідомості . — Якщо ти коли-небудь звідси виберешся, то таким самим чином зможеш себе переконати, що тобі не так уже й погано живеться без лівої ноги. Чорт забирай, менше нігтів підрізати! А протези зараз роблять дивовижні. Ні, Поле, то була збіса хороша книжка і збіса хороша нога. Не будемо себе обманювати».

І одночасно глибша частина його свідомості підозрювала, що саме такі думки скидаються на брехню .

«То годі брехати, Поле. Говори правду, щоб йому. Ти ж не станеш обманювати самого себе. Чоловік, який пише книжки, як оце ти, такий чоловік може обдурити всіх, і тому йому ніколи не можна обманювати себе. Смішно, звичайно, але це справді так. Як зав’язнеш у цьому лайні, то накривай друкарську машинку рядниною та переучуйся на брокера чи щось у цьому роді, а на кар’єрі письменника можеш поставити хрест».

Так де ж правда? Правда , якщо розбиратися по суті, полягала в тому, що недбале ставлення критиків до його робіт зробило з Пола «письменника популярного жанру» (наскільки він розумів, цей титул стояв лише на один щабель вище за «писаку»), і це завжди його ображало. Таке тавро не відповідало його уявленню про себе як про Серйозного Письменника, який пише лайняні сентиментальні романи, щоби спонсорувати свою (вступає духовий оркестр!) СПРАВЖНЮ ТВОРЧІСТЬ! Чи він ненавидів Мізері? Чи ненавидів її по-справжньому? Якщо так, то чому він так легко зісковзнув у її світ? Не просто легко, а з блаженним полегшенням, ніби пірнув у теплу ванну з хорошою книжкою в одній руці та пляшкою холодного пива в другій. Можливо, він ненавидів її лише тому, що обличчя Мізері на суперобкладинці завжди відтіняло його власний портрет і критики не мали змоги розгледіти, що перед ними — майбутній Майлер або Чивер[155], що вони мали справу з важкоатлетом від словесності. А чи не трапилося в результаті, що його «серйозна робота» перетворилася на спосіб самовираження, на крик душі? «Подивіться на мене! Подивіться, як гарно я пишу! Агов, люди! Тут я веду мову від різних персонажів! А тут у мене — потік свідомості! Це моя СПРАВЖНЯ