Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том другий"

Одного разу вони силою стягли її з санок, але більше зареклися це робити. Вона ступила, шкутильгаючи, декілька кроків, наче вередлива дитина, і сіла на дорогу. Вони поїхали далі, — вона не поворухнулась. Вони проїхали три милі і мусили стати; розвантаживши трохи санки, пішли по неї, привели її силоміць і посадовили на клунки.

Страждаючи надміру самі, люди стали байдужі до страждання тварин. Гел вважав, що треба загартовуватися, але цю свою теорію він прикладав більше до інших. Він проповідував її швагрові й сестрі, і коли тут не повелося, став заганяти її ломакою в собак. Біля П'яти Пальців вони з'їли останні харчі. Стара беззуба індіянка продала їм скілька фунтів мерзлої конячої шкури за кольта, що разом із великим мисливським ножем стримів за поясом у Гела. Ця шкура, здерта шість місяців тому зі здохлої з голоду коняки, була нікчемним сурогатом справжньої їжі. Заморожена, вона була наче залізо; коли собака ковтав шматок, і він у шлунку відтавав, то все одно був нетравний і тільки дратував шлунок.

Бек плентався спереду запряжки, ніби в якомусь кошмарі. Він тягнув посторонки з усіх сил, а коли вже не міг, то падав на сніг і лежав, аж доки батіг і ломака Гелова знову здіймали його на ноги. Його колись пишне хутро не лисніло й не таке вже було густе. Шерсть збилася в лямець, висіла ковтунами, а там, де влучав дрючок, була замащена засохлою кров'ю. Схудлі м'язи були, як вузлуваті мотузки, жиру не стало зовсім; кожне ребро, кожна кістка виразно виступали під шкурою, що звисала порожніми згортками. Таке життя могло зламати будь-кого, але Бек був незламний. Чоловік у червоному светрі давно довів, що це правда.

У такому самому стані, як Бек, були й інші собаки. Разом з ним їх було семеро, цих кістяків, що ледве ноги волокли. Із своїх тяжких мук вони стали нечутливі до ударів батога й дрючка. Біль здавався тупим і неначе далеким, так само, як далеким і притьмареним здавалось їм усе, на що дивилися їхні очі та що слухали їхні вуха. У них не лишилося й половини життя, навіть чверті його; кожен був наче мішок з кістками, що в ньому ледь жевріла іскра життя. На зупинках, коли вони в збруї падали на сніг і лежали як неживі, ця іскра життя пригасала, блідла й замалим зовсім не зникала. Але під ударами батога й дрючка вона знов насилу загоралась, і вони, хитаючись, зводилися на ноги й плентались далі.

Настав день, коли добродушний Біллі впав і не здолів уже встати. Револьвера Гел продав, тож він сокирою порішив Біллі, вдаривши по голові, перетяв посторонки й відтягнув його вбік. Бек і його товариші бачили це й знали, що їм теж треба сподіватися, такої самої долі. Другого дня здохла Куна, залишилось їх тільки п'ятеро собак: Джо, занадто вже змучений, щоб бути, як раніше, лихим; Пайк, покалічений, кривий, мало притомний і вже не здатний навіть удавати; одноокий Солекс, сумлінний пес, що намагався, як і колись, працювати і журився, що не мав на те сил; Тік, котрий ніколи ще так далеко не ходив, як цієї зими і котрого били найчастіше, бо був він недосвідчений, і Бек, усе ще на чолі запрягу, але вже не здатний пильнувати ладу й дисципліни, — напівсліпий від знесилля, він ледве намацував ногами дорогу.

Стояла чудова весна, але ні собаки, ані люди не помічали її. Що не день сонце вставало раніш і сідало пізніш. Розвиднялось о третій уранці, а смеркало аж о дев'ятій увечері. Цілісінький довгий день сонце сліпуче світило. Похмуру зимову тишу заступив весняний гомін розбурханого життя. Він здіймався з землі, повної радості відродження, ішов від усього, що знов оджило й рухалось тепер, а було мертве й нерухоме довгими місяцями. У соснах шумував сік, верби й осики вкрилися свіжими бруньками. Кущі та всякі чепелиці вбралися в зелене. Уночі сюркотіли цвіркуни, а вдень усе, що повзало й ходило, вигрівалося на сонці. В лісах закричали куріпки, задовбали дятли, забазікали білки; безперестану щебетало птаство. А високо в небі летіли з півдня ключі диких гусей, клином вгонюючись у повітря.

З кожного схилу дзюркотіли невидимою музикою струмки. Усе навкруги тануло, осідало, тріщало. Юкон силкувався зламати кригу, що тримала його в кайданах. Він роз'їдав її зісподу, а сонце розтоплювало згори. Скрізь виступали пролизини, все ширшали розколини, аж тонкий уже шар криги ламався й кавалками злізав у воду. І серед цього молодого життя, що, прокидаючись, буйно тріпотіло під яскравим сонцем, ніжно-пестливим леготом обвіяне, — заточуючись, брели, ніби засуджені на смерть, двоє чоловіків і одна жінка з своїми кудлачами.

Собакам ноги підгинались, Мерседес сиділа в санках і плакала, Гел безсило лаявся, Чарлз тужливо дивився сльозавими очима. У такому стані дісталися вони до табору Джона Торнтона у гирлі Білої річки. Вони спинились, і собаки впали, як підтяті. Мерседес утерла очі й глянула на Джона Торнтона. Чарлз обережно, помаленьку сів на колоду. Все тіло його ніби закам'яніло. Гел заговорив перший. Джон Торнтон достругував топорище, яке вирубав з берези. Він мовчки слухав і коротко відповідав, лише коли його питали. Він знав, що це за люди, і певен був, що вони не послухаються його ради.

— Нам казали там вище, що дорога буде завалюватись, що найкраще перечекати, — сказав Гел, коли Торнтон застеріг їх, щоб не вбезпечалися їхати напіврозталим льодом. — Нам казали навіть, що ми нізащо не дійдемо до Білої, а отже ми тут! — самовпевнено й насмішкувато докінчив він.

— І цілком слушно казали, — відповів Торнтон. — Крига щохвилини може піти. Тільки дурням могло пощастити пройти річкою. Скажу вам щиро: за все золото Аляски я б не наважився піти цим льодом.

— Через те, звісно, що ви не дурень, як я гадаю, — сказав Гел. — А от ми підемо-таки в Доусон! — Він замахнувся батогом. — Гей, вставай, Бек! Ну! Вставай! Марш! — гукнув він на собак.

Торнтон стругав