Читати книгу - "Непрохані"

Шляхи до відступу мені відрізано. Тому я й сиджу тут — не маючи куди йти — і чекаю. Хоч хтось має відповісти хоч за щось. Десь, колись, за щось хтось має заплатити. Двері будинку нарешті відчиняються. Я чую голоси, чую важкі кроки й розумію, що їх не двоє, а четверо. Голоси їхні грубі, чужинні, сповнені того самого токсичного розпачу, яким повнюся я.

Мине ще три хвилини, і я застрелю всіх чотирьох.

Не хочу, не хочу переживати це знову. Коли я нарешті перемагаю кошмар, то страшенно лякаю нещасного, якому трапилося стати моїм сусідою на борті вранішнього рейсу в Сієтл; закричавши, я усвідомлюю, що звук, який здавався мені кроками, — то насправді літак заходить на посадку.

Ми приземлилися майже опівдні, й одразу ж увімкнув телефон. За півхвилини він загудів. Повідомлення було не від Емі, як я сподівався, а від Ґері. Адреса.

Його готель розташувався в західній частині ділового кварталу, неподалік того місця, де траса Інтерстейт-5 проходить через центр міста. Готель був десь із тієї ж самої цінової категорії, що й попередній. Після ранкової бесіди з Бланшардом я розумів причину: Фішер платив за себе сам, а не з кишені багатого клієнта. Я запаркував машину, затримався біля багажника, а потім рушив усередину.

Ґері обіцяв зустріти мене у фойє, та натомість я дізнався на ресепшені, де його номер, піднявся й постукав. З того боку дверей нерозбірливо відповіли.

— Служба обслуговування міні-бару, — сказав я, дивлячись убік.

— Мені нічого не треба.

— Я маю перевірити комплектацію, сер.

Тільки-но двері відчинилася, я рвонув усередину, схопивши його просто за обличчя, і грюкнув дверима, замкнувши їх.

— Джек, що за…

Я щосили стусонув його у груди, поваливши на підлогу. Він впав на спину, а я притис коліно йому до ребер, а дуло пістолета — до лоба.

— Замовкни, — наказав я. — Не говори взагалі нічого.

Він розтулив рота.

— Ґері, я не жартую. Мені остогиділи твої і будь-чиї інші вибрики. Розумієш?

Він тільки моргнув.

— Це ти навів убивцю на Андерсона?

Він вирячив очі.

— Що?

— Тільки троє людей знали, де ми збираємося зустрітись. Ти, я, він. Я більше нікому не казав. Думаю, він теж навряд чи. Лишається тільки одна особа. Ти.

На обличчі Фішера з’явилася паніка. Він спробував підвестися, глянув на мене — й передумав.

— Джеку, ти мусиш мені повірити.

— Не мушу. Я не мушу вірити тому, хто спокійно вийшов з лікарні, де померла людина, застрелена в нього на очах. Хто швиденько виписався з готелю та зник.

— Джеку, я мусив. Ті… люди, вони за мною стежили. Хтось був у моєму номері.

— Заради Бога, Ґері. Звернись до психіатра і цього разу вже його послухай.

— Зі мною все…

— Та ти що? Тоді як так виходить, що ти мені розповідаєш про свою роботу на компанію, звідки тебе вигнали?

— Як ти дізнався?

— Що то за «особисті причини», Ґері? Що за лайно з тобою трапилося? Хоча мені загалом байдуже. Маю важливіші справи.

Дивлячись на цього чоловіка на підлозі готельного номера, я мимохіть замислився: як це я дійшов до такого життя? Яким чином шкільний стадіон перетворився на… оце?

— Так, чхати, — повторив я. — Мене не цікавить Андерсон, Кренфілд і все таке інше. Розкажи мені все, що знаєш про Емі, а далі лети з мого життя під три чорти.

— Джеку, — вимовив він. — Так, я дещо від тебе приховав. Але я мусив. Будь ласка, дай мені пояснити.

Мабуть, треба було підвестися і піти до дверей. Відчуття від пістолета у руці було надто приємним. Але куди я піду, окрім як до Тодда Крейна — що теж погана ідея? Мені хотілося простих рішень. Кортіло заподіяти комусь шкоду.

— Будь ласка, — попросив Фішер. — Дай мені п’ять хвилин.

— Навіщо? Для подальшого забивання мені баків?

— Зазирни у валізу.

Я глянув на відчинену валізу, яка лежала на кріслі.

— Навіщо?

— Просто зазирни. Я буду тут. Не вставатиму.

Я зазирнув. Копії контрактів, якісь довідники. Обтріпана Біблія, вся в закладках-маркерах.

— І що, Ґері?

— У бічній кишені.

Я витяг невеликий прямокутний предмет. Міні-відеокасета.

— Там Емі?

— Ні. Зовсім ні.

— Тоді мені не цікаво.

— Джеку, я тебе прошу. П’ять хвилин — лише п’ять. І я розповім тобі все, що знаю.

— А те, що ти розповіси, стосується того, що цікавить мене?

— Так.

Я кинув касету йому на груди.

Я сів у крісло, не випускаючи з рук пістолета. Фішер підвівся. Дістав з валізи камкордер і тонкий чорний кабель, устромив один кінець