Читати книгу - "Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]"

— А чи є у колекції мумія тої істоти, що зветься алярмічним порскачем?.. — перервав пояснення Анемподест і раптом зашпортався, хитнувся, втрачаючи рівновагу, не встояв на ногах і боляче впав на смальтові візерунки, перечепившись за чорне мотуззя, протягнуте між саркофагами.

Ключар допоміг йому звестися і застеріг:

— Дивися під ноги, чужинче, адже Боягуз усюди порозвішував своє павутиння.

— Павутиння?

Замість відповіді Гімнософіст звів палець догори і закотив очі.

Анемподест звернув погляд до стелі і вкрився крижаним потом. Під височезним куполом Музею на круглій павутині висів гігантський хрестовик. Вузлувате мереживо повністю затуляло фрески і мозаїки стелі, вервієм спадаючи на архітрави і капителі бічних колон, а волохатий тулуб, завбільшки з теля, набрякав велетенською восьминогою краплею, готовою будь-якої миті впасти на голови відвідувачів Музею.

— Він живий? — пошепки запитав Анемподест, не в змозі відірвати погляд від пекельного видіння.

— Звісно.

— А чому він нас досі не з’їв?

— Він страшенно боїться людей і лев’ячих жуків, тому ми називаємо його Боягузом. А так він навіть корисний, бо виловлює пацюків. Капосні гризуни постійно псують експонати. Якби не Боягуз, вони б давно вже знищили опудало садхузаґа. А це ж направду унікальна річ. Подивитись на історичне страховисько приходять навіть з Вічної Візантії… А якщо наш Arachna giganteus[144] дуже аж зголодніє, то вибігає вночі на Ринкову Площу і впольовує тамтешніх котів. Бачив би ти, матнійцю, як вони від нього тікають!..

— А тобі не лячно, чоловіче, що такий велетенський павук повсякчас висить над головою?

— А я його не бачу. Адже з древніх написів нам відомо, що в людини завжди є вибір: бачити чи не бачити. Це тільки витлумачення побаченого зумовлене наперед досвідом, освітою і не залежить від волі спостережника, але сам факт бачення — залежить.

— У нас усе навпаки.

— І у вас так само, — махнув рукою Гімнософіст. — Просто ви в Матні надто мало живете, щоб досягати ясноти у мисленні. Ніщо так не потребує довгого шліфування та відточення, як позбавлені марноти мисленнєві форми. Пересічній людині треба щонайменше три століття, аби зняти всі завіси, котрими оточує себе Порожнеча, і ще два століття, аби одягнути її у власні слова… Але ходімо далі, чужинче, якщо ти справді хочеш побачити садхузаґа…

Анемподест рушив за адептом Порожнечі, невідлучно відчуваючи над головою накривку з чорного павутиння. Шун’ята тим часом зупинився біля мармурового постаменту й сказав:

— Ось тут ще тридцять років тому стояло опудало мартихора, але міль його доконала. Зберігся лише хвіст, який я поклав у соляний розчин. Це було, зрозуміло, не найкраще з можливих рішень, але мене виправдовує відсутність спеціальної музейної освіти. Я ж був призначений на цю посаду тимчасово.

Вони проминули почорнілі різьблені двері й увійшли до меншої зали. Анемподест полегшено зітхнув, не побачивши на плафоні павутиння. Скляні скрині стояли тут щільно і підсвічувалися блакитними світильниками. Їхнє замогильне палахкотіння вихоплювало з надр саркофагів шипасті хвости, роззявлені пащі, настовбурчені штрикала та гребені різноманітних монстрів.

— Ти питав про алярмічного порскача? Ось він. — Ключар підвів прочанина до невеликої призми, зробленої з товстих скляних пластин. — На перший погляд — звичайнісінька мирна нутрія, Pile reburrus, але з прихованою бомбою у стравоході. Порскачів тепер надмірно розвелося у північних лісах… Кажуть, під час шлюбних ігрищ їх щоночі бабахкає до десятка… До речі, он там, — Гімнософіст показав на сусідній саркофаг, — мумія василиска, біля якої нас повинна була чекати шановна панна Дефлорація.

— Може, затрималась? — припустив учень авви Макарія.

— Шляхи жінок захаращені хижістю й затримливі, як зимові примхи чересел підстаркуватого содоміта! — виголосив адепт Порожнечі.

Аби утриматися від сміху (ге-ге, «зимові примхи чересел»!), прочанин примусив себе згадати про Боягуза у сусідній залі. Тепер він остаточно переконався, що тутешній Деміург нафаршував пам’ять мешканців Опадла принагідними висловами з репертуару мандрівних комедіантів. Йому навіть здалося, що він упізнає важкуватий стиль і велемовність Яна Цапрака, автора безсоромних міньйонів «Розбещення Фріни» і «Порнай»[145], які показував львівському людові вертеп черевомовця Джованні Пукко. Тепер Деміург Опадла уявився Анемподестові старим злодійкуватим блазнем, на штиб Кінського Каштана. «Не дивно, — подумав прочанин, — що Передвічний Ворог знущається над цим недолугим творителем, посилаючи у його зелений світ полчища чорних потвор!»

Подумки повторюючи Ісусову молитву, Анемподест продовжив вивчення колекції.

Василіск виявився достеменно таким, як описував його «Бестіарій» Себастіана Пфульція, читаний Анемподестом у Львівському скрипторії отців-бернардинів. Блискучий зміїний хвіст зберігся набагато краще за вкрите пір’ячком тільце. Зубатий дзьоб викришився. Одна з лапок була замінена патичком.

— Цій мумії вже півтисячі років, — прокоментував ключар. — Я замовляв у мисливців нового василіска, але степи тепер недоступні навіть для небуденних Розвідників, а у передгір’ях ці тваринки не живуть. Років шістдесят тому біля річки Днакріса бачили зграю дрібних василісків, але вполювати не змогли жодного. Що вже казати про драконів!.. Це ж сором: у