Читати книгу - "Діти Мардука"

Мірошник подивився запитально.

— Ну, в стародавньому Єгипті так бинтували мумії перед похованням.

— Та йому ще пощастило. У нього є шанс вижити. Троє ж, котрі їхали з ним, уже на тому світі.

— Ти так говориш, ніби він нас не чує, — зауважив Костя.

— Бо таки не чує. Він у комі.

«Не переконаний», — озвався мій внутрішній голос.

«У чому?»

«У тому, що він не чує. Він не тільки чує, а й бачить, на’ла тьоплая», — загарчав у мені звір.

«Бачить як звичайна людина?»

«Ні, бачить астральним зором. У тому оббинтованому тілі його зараз немає».

«Він знає наші думки, наміри?»

«Ні. Тільки бачить і чує».

«Він знає, хто ми?»

«Ні. Просто бачить консиліум із лікарів».

«А поряд з ним, тим, у дусі, більше нікого немає?»

«Немає, бо він не помер, він у нашому світі. І зв’язок з тілом тримає».

Костя поцікавився:

— А тіла тих трьох, що були з цим у автомобілі, куди повезли?

— У морг, звісно… Там була ще жінка. Уявляєш — три трупи, четвертий невідомо чи виживе, а вона — без подряпини. По дорозі у швидкій допомозі поскаржилася на нудоту, вийшла і кудись завіялася. Справді: шляхи Господні несповідимі.

— У цю палату за мого лікарювання клали тільки пуринів, — зауважив Костя.

— Авжеж. Цей також якийсь віце-губернатор.

— Родичі знають, що він тут?

— Мабуть, ще ні. Всього півтори години минуло, як його привезли. Коли прийдуть родичі, попрохай когось побути сиділкою… Ось і всі, за кого ти відповідатимеш. І ще, май на увазі, у цього, — Мірошник кивнув на хворого, — зламані два шийні хребці. Не треба пояснювати, що це означає?

— Ні, — сказав Костя, а я завважив мстиві вогники в його світлих очах. — А що за одні ті, котрі загинули? — поцікавився він уже на виході з палати.

— Ну, один з них — водило, два інші — хтозна. Хлопці з бригади швидкої допомоги скаржилися, що в них ледь пупи не розв’язалися, коли тих вантажили в машину. Такі ж бугаї, як і цей.

Перше, про що я запитав, коли ми опинилися на вулиці, як бути мені.

— А ніяк, — відказав Лікар. — Зараз майнемо на вокзал по наші речі і — на всі чотири сторони. Я — до батька, трудову книжку візьму, ти — до родичів.

Ми йшли мовчки майже цілий квартал. Мені кортіло запитати про те, як усе сталося з БМВ, але я наперед знав, що жодної інформації від Кості не отримаю. Його група через те й існує, що ніхто з них зайвий раз не розтуляє рота.

— Костю, він темний, — озвався я.

Лікар стишив ходу.

— Хто? Мірошник?!

— Ні. Отой у бинтах?

— Ти переконаний?

— Авжеж.

Він спохмурнів, а тоді знову подав голос:

— Виходить, що нас із Ксилантієм усе життя переслідує нечиста сила?

— Виходить, що так.

— Отже, Гладуна відвідуватимуть такі ж як і він…

— Можливо, — погодився я. — А можливо, й приходьки. Ти радіо слухав? Там казали, що жінка, яка вийшла зі швидкої, була рудою. А чорне волосся на ній — перука. Вона залишила її в машині.

Від моїх слів Костя зупинився. Обличчя його стало кам’яним. Але за сірою маскою вгадувалася напружена робота думки. Либонь, прикидав, чи може бути руда з віце-губернаторського авто жінкою, яку він приводив у котельню. Тим часом я згадав вичитане в інтернеті повідомлення англійських учених про те, що рудоволосих у світі на початку двадцятого століття було вдвічі більше, ніж у його кінці. А я знав, що усі сім голів звірини, яка вийшла тоді з «моря» Російської імперії у 1917-му році були руді. Вчені прогнозують, що до 60-х років двадцять першого століття їх може й зовсім не стати. Це відповідало й моїм дослідженням: наростання звірства в апокаліптичний період і його спад з виходом людства з апокаліпсису. «Але ж не всі руді — покидьки», — згадав я одного колегу, також рудого.

— Сам я радіо не слухав. Мені розповіли ті, хто слухав.

— Також повідомляли, — провадив я, — що при чоловіках були пістолети і по дві запасні обойми. Навіщо такий арсенал у персональному лімузині віце-губернатора?

— На лови зібралися хлопці, — посміхнувся Костя. — А дичиною мали бути ми з тобою. Їм хтось підказав, де нас шукати, ось вони й гайнули…

Вже потиснувши на прощання руку, я запитав у Лікаря:

— Костю, чого Мірошник назвав тебе Максютою?

— О, це моя інститутська кликуха. Від мого прізвища — Максютенко.

На майданчику перед будинком вгадувалися три чорні плями на асфальті — одна велика від машини і дві ледь помітні від «гицелів». Піднімаючись сходами на третій поверх, я завважив, що з кожною сходинкою у мене вселяється щось схоже на тривогу. У спільному коридорі стало й зовсім непереливки, хоча звір у мені ніяк не давав про себе знати. Отже, темного тут не було. Надто багато страху виявилося в помешканні моєї сестри. Це був спогад про пережите, помисливість, яка минула після того, як я прийняв холодний душ і повечеряв чашкою чаю й бутербродом.

Не торкані з учора продукти в холодильнику свідчили, що сестра