Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

— Я дуже радий, — тихо сказав він і потім мало не закричав, але встиг стримати себе.

— Що ж ти зробила? — хотів закричати він. — Як ти могла так вчинити?

Саймон голосно слово в слово повторив те, що мовчки прокричав у собі. Дафна безмовно дивилася на нього очима, що розширилися, і її мовчання підірвало його.

— Якого біса, — закричав він, — ти вирушила сюди одна, навіть без слуги? І навіщо пустила коня галопом такою дорогою? Між деревами? — Він перевів подих і вимовив уже тихіше:

— І взагалі, в ім'я всіх святих, чого ти сіла на коня, коли тобі…

— Хотіла прогулятися, — відповіла вона невинним тоном, і він знову вибухнув:

— Ти хоч подумала про нашу дитину, жінко? Або ти не розумієш, що під час вагітності.

— Саймон… — перебила його слабким голосом.

— Що «Саймон», чорт забирай? Ти маєш краще за мене знати, що можна, а чого не можна в твоєму становищі!

В очах, що дивилися на нього, прозирала смуток. А ще безмірне здивування.

— Чому ти так турбуєшся? — спитала вона. — Ти ж не хотів дитину.

— Це так, — погодився він. — Але коли він зачатий, я не хочу, щоб ти вбила його.

— Не турбуйся, — промовила вона, кусаючи губи. — Його немає в мені.

— Що?.. Та поясни ж ти!

Дафна відвела очі.

— Виявилося, що… Я тільки днями зрозуміла…

— Говори ясніше!

— Як ще ясніше? Виявилось, що я не вагітна.

— Ти… — Він знову задихнувся, не розуміючи від чого: від люті, від занепокоєння, від розчарування. — Ти збрехала мені у своїй записці?

— Ні! — Вона підвелася з землі і сіла, шалено трясшись головою. — Ні, я ніколи і ні в чому не брехала! Клянусь! Я думала… була певна, що це сталося. Але… — Її очі сповнилися сльозами, вона придушила ридання і, підтягнувши коліна, уткнулася в них обличчям.

У такому розпачі Саймон не бачив її раніше. Він безпорадно дивився на зігнуту постать, не знаючи, чим і як допомогти, відчуваючи, що прямо чи опосередковано, але він причиною, він — винуватець її горя.

— Що ж сталося, Даффі? — тихо спитав він. Вона підвела голову.

— Не знаю… Можливо, я так… так шалено хотіла цього, що протягом останніх тижнів у мене не було місячних. І я була така щаслива… — Вона знову придушила ридання, що рвуться. — Така щаслива, — повторила вона. — А нещодавно це сталося.

Він погладив її волосся.

— Я поділяю твої почуття, Дафно.

Вона відсмикнула голову.

— Не говори не правди. У таких речах це особливий гріх. Ти ніколи не хотів дитину і не можеш про неї жалкувати. — Вона з гіркотою засміялася.

— Господи, я говорю так, ніби він існував. Ніби він насправді плід мого утроба, а не моєї уяви, — її голос знову здригнувся, — моїх нездійснених надій.

Він опустився на землю поряд із нею.

— Я не можу бачити тебе в такому розпачі, Даффі, - сказав він. — Просто не можу.

Вона ковзнула поглядом на його обличчі, ніби бажаючи переконатися в істинності цих слів та почуттів.

— Чого ж ти міг чекати від мене, Саймон?

— Я… я… — Він злякався, що не зможе вимовити нічого більше, але, на свій подив і полегшення, повністю вимовив ті слова, які не виходили з нього з голови весь цей час, слова, які привіз із собою зі свого добровільного заслання у Вілтширі:

— Я хочу, щоби ти знову була зі мною.

Дафна мовчала. Саймон подумки благав її сказати хоч щось, але вона не говорила ні слова. Він розумів, що повинен говорити сам, але боявся, тому що не знав, чи зуміє вимовити хоч щось.

— Тієї ночі, — повільно почав він, — коли ми… Я втратив тоді контроль над собою. Не міг говорити… Мені стало страшно. — Він заплющив очі, йому здалося, що його рота знову німіє. Після кількох переривчастих вдихів він продовжив:

— Я зненавидів себе за це… За свою ваду. Свою слабкість.

Не дивлячись на нього, Дафна запитала:

— Тож ти помчав, навіть не попрощавшись?

— Так, — хрипко вимовив він.

— Не через те… — продовжувала вона, — що я… Не через мене?

Їхні погляди зустрілися.

— Я не хотів того, що сталося, — сказав він.

— Але виїхав із Клайвдона і залишив мене не тому?

Після короткого мовчання він сказав:

— Ні, Дафно, зовсім не тому.

Вона знову опустила голову, обмірковуючи його слова. Їй хотілося вірити йому, вірити, що, коли він її покинув так раптово, ним керувала не ненависть, не злість до неї, а лише болісний страх, що повернулася його дитяча недуга, і небажання постати в такому вигляді перед нею, своєю дружиною.

— Я не стала б гірше ставитися до тебе, — сказала вона м'яко і докірливо, — хоч би як ти заїкався. Невже ти міг так подумати?

— Я сам почував себе приниженим, — з запалом відповів він, — це повертало мене в ті страшні роки, коли батько вважав свого сина недоумком.

Дафна кивнула. Звичайно, вона розуміє його, впертого, гордого, знедоленого батьком, а отже, і всім суспільством; розуміє його постійний страх, що повториться хвороба; страх, який, мабуть, переслідував його й у наступні роки — у школі, в університеті; від якого він на шість років втік із Англії. Той самий страх змусив його і зараз провести ці два місяці у Вілтширі.

Дафна торкнулася його руки.

— Ти давно вже не той хлопчик, з яким батько вчинив так невиправдано жорстоко.

— Так знаю.

Він намагався не дивитись на неї.

— Саймон, подивися мені в очі… - І коли він зробив це, повторила:

— Ти не той, а зовсім інший.

— Я знаю, — відповів він з легким роздратуванням.

— Знаєш, але не цілком певен. Чорт, що за наполегливість!

— Дафно, я ж говорю, що я з-з…

— Тихіше. — Вона ласкаво провела рукою по його щоці. — Тобі слід зрозуміти, що це вже давно минулося. Кануло у вічність.