Читати книгу - "Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко"

І навіть літній вигуляний грім Міняє тембри й покоти у хмарі;.

Чому ж тобі у помислі своїм Не розбудить світанки сині й карі, ■ Не заплести зелеиий біг отав У мідний дзвін злютованих октав?

РОДОВІД

Плечисті й горді, вогняної проби, Тісним гуртом сідають за обід Чоботарі, і теслі, й хлібороби ■— Мій добрий рід і давній родовід. Стоїть за ними обрій крутолобий,

І трусить вечір вересневий глід, Вродлива пісня розсипає бризки, Гойдає неба голубі колиски.

Мій родоводе, дня мого скрижаль, Дорога й вік лягли на плечі, Вогонь і піт, розлука і печаль, ■ Крило шукань за маревом хуртечі, Залізний клич і тихоревний жаль,

І мудре слово і немудрі речі,

Як день і ніч, як світло й темнота, В однім двобої руки запліта.

Не загуби ж біля ції хатини,

Такі далекі і такі свої,

Найперших слів обпалені клітини, Де обсідали душу солов’ї, Полинний запах молодої днини,

Гаптованої в сині ручаї,

Де родовід, у праці понад силу, Несе вагу землі і небосхилу.

ЄДНІСТЬ

Тут обеліск у житі, а на нім Медалі сонця й неба теплі жили. П’ятсот упали в залпі громовім, Упали й голови не похилили.

Стояли мертві, в колі мовчазнім, Живими ще підтримані щосили, Обвіяні не сірим забуттям —

Одним диханням. І одним життям. Отак би, друже, нам літа пройти, Долаючи всі грані і висоти, Пізнаючи і горе гіркоти,

І чистий жар невидної роботи,

А похилився б,— підняли брати Твойого серця ритми і клопоти На сотні рук! — із помислом незлим, Одним диханням. І життям одним.

СВІТАНОК

Сини і внуки в них зросли потому, Пішли в світи з замріяних хатин До гідростанцій і до космодромів,

До лазерів і атомних клітин, Шукаючи не чарівничих гномів,

А кібернетики могутній плин,

І тільки в снах їм видиться в приміті, Як сад пливе у сяйва білоцвіті,

^шлях

На цім шляху, у степовім завої, Брели віки в незвіданій меті,

Плебеї, смерди ‘, ватажки і вої, Похилі й горді, в лжі і в правоті,

Де височать між пампи2 голубої Чорноземні румовища круті.

Там заплелись у мову твердих літер Червоний стяг і скіфів древніх вітер.

Відкопотіли, відлунали гули,

За шелом’яием кречети кричать,

І на щити, мисюрки 3 та фібули4 Скарбниці літ покладено печать. Могутні Святогори та Микули Виходять внука з космосу стрічать І на нову осанну5 хилять плечі,

У сорочках лавсанових, до речі!

коні

Під дощиком намокли гриви й жили, Стоять півколом, в тихім табуні. Півсвіту поорали, й зволочили,

І вколосили в щедрому зерні, їм грім копит вчувається щосили,

І реквієм, і марші на війні.

Тепер тим коням влітку, серед ниви, Конячий бог не заплітає гриви.

Тепер у них свої, сказать, ліміти,

Так як води закуті береги.

У карих снах луги схиляють віти На давні рани, шлеї та плуги.

Та ще вівса потроху сиплють діти, Шукаючи підкову з-під ноги,

Очима проводжаючи під тучі Тіла машин, безхвості та блискучі.

ДЖЕРЕЛО

Ще поп’ємо із цього джерела Так, як пили в ночівлю партизани. Летять, летять, втираючи з чола

Засохлу кров, летять через тумани, Через екрани неба й гори зла,

На гривах віку, через сни і рами, Летять обмити біля чорних віт Червоний біль, і сукровицю, й піт.

Ти гомони, джерельце, гомони Блакитними-устами, в супокою, Гарячим кличем, відбитком луни, Фатаморганним воскресінням бою, Ось-ось ще вийдуть, збратані, вони

І сядуть при багатті над рікою,

Де ллється джерело на тихий плес, Червоне з крові. Синє від небес,

СТЕПОВИЙ ДВІР І

При степовому вічному дворі,

Де похилились рученьки акацій, Встають вони у сяєві зорі Без некрологів, снів і медитацій, Загублено боїв календарі І голоси розвідувальних рацій,

В зітлілих касках наче диво з див, Пшениці корінь вуса простелив.

Там плуга слід біля очей проліг І джерело пробили чисті води. Мохами взявшись, кам’яний поріг Не зачепив пораненої вроди, Встають вони під маревом доріг, Оті, що світ зігріли в час негоди, Тримаючи на плечах жаром ран Обмитий кров’ю наш меридіан.

II

Підводяться танкісти й сурмачі, Розвідники й піхота — пішаниці,

І світяться під місяцем вночі Повиті димом молоді зіниці.

Як я казав:-кленочки на плечі

Зростають в них — і гнізда мають птиці, А через груди — горе, не біда —

Тече до моря звонкова вода. .

їм тільки б знати через біль розлук, Через літа, в безмежному зеніті,

Як родить хліб і виростає внук,

Яка тепер політика на світі,

Чи поламались тюрми, повні мук, Тиранами гратовані в граніті?

Бо якщо ні,— навіщо ж їм в жалі Цей сон і спокій грішної землі?

III

Злягли в пилу біля нічних багать Бійці мої з передової чоти.

Вони не встигли поле доорать, Синів найкращих у житті зачати І дні свої, що схожі до розп’ять, Не встигли до ладу закарбувати, Лише покрили люту ніч сліпу Фанерними зірками у степу.

Здіймайте руки, теплі і живі, Ячіте голосами попід тучі,

Ачей знайду на камені й траві Сліди звитяг гарячі і горючі,

Де в тишу обернулись грозові Громаддя ночі й думи невсипучі.

І закарбую у людській душі Ваш крик життя, мої товариші...

ЗЕЛЕНИЙ ВЕЧІР

Спадає спеки марево безкрає, Мережами снує вечірній слід,

А біля клубу на гармошці грає Гордій Матяш, із фронту інвалід. Тепер у нього клопотів немає,

Давно скінчився юності похід,

Зробив протез — на ногу зрізав липу, Хода хороша, тільки повна скрипу.

Та є в житті іще одна морока: /

У сни приходить молодість крута І, наче липа крониста й висока,

З ноги росте і цвітом зацвіта.

І дітвора завзята, й синьоока,

Той трудний цвіт в торбинки підгорта. Спадає спеки марево безкрає,

Тече життя. І десь гармошка грає.

ІЗ ЗБІРКИ «СЕРПЕНЬ ДУШІ МОЄЇ». 1970 р.

ЗЕРНО

Били його на токах залізних,

Пересипали в ночах запізніх,

Жаром термітним пекли під боки, Щитом броньованим толочили,

І випивали останні соки,

І виминали двожильні жили.

В землю ввігнали на мить єдину Зеренце, зерно, хлібну зернину.

Воно ж, як людина, забувши втому, Чекало весни й молодого грому;

Зросло, підвелось, перейшло обніжками, Перед руїнами, біля хати,

Й пошкандибало зеленими ніжками Людину погодувати.

ПРО МАЙСТРА

Де твої круги одвічні, призабуті нині? Гончарику-глинчарику, ідоле у глині!

Вилітали з глини птиці,

Грілися на комині,

В кожної твої очиці У далекім спомині.

Вилітали сиві коні,

Крилися світанням,

І ставала