Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

— Та коли я повернулася кілька місяців по тому, ти просто взяв у мене гроші і…

— Я шукав твого батька, Рейчел. Надривався над цією справою. Якби ж то мені вистачило розуму зважити на те, що Джеймс — його прізвище. Але мені не вистачило розуму. Зате я, як і обіцяв, установив особи всіх викладачів на ім’я Джеймс, які працювали в тому регіоні за попередні двадцять років. Єдину свою чесну роботу в ролі приватного сищика я здійснив для тебе.

— Чому?

— Тому що ти хороша.

— Яка-яка?

— Хороша. Ти — одна з дуже небагатьох хороших людей, яких я зустрічав. І за тебе варто боротися, так само як варто боротися з тобою. Ти варта всього на світі.

— Ти страшенний брехун. Просто зараз ти, блін, займаєшся шахрайством. Обшахровуєш мене.

Браян замислився над цим і врешті сказав:

— Коли я зустрів тебе того вечора в барі, Калеб і Ніколь весь час казали мені позбутися тебе. Аферисти не можуть мати особистого життя, казали вони, тільки статеве життя. І це сказала моя сестра, яка врешті залетить від одруженого. Вона дає мені поради щодо особистого життя. А ще Калеб, який одружиться із жінкою, що не розмовляє англійською. Ось вони, мої порадники. — Він похитав головою. — «Не закохуйся». Що ж, це скінчилось охуєнно для всіх нас.

Рейчел подумки змусила себе подивитись у вікно, а не на Браяна.

— Я закохався в тебе, бо саме так буває, коли зустрічаєш жінку з обличчям, у яке хочеться дивитися перед смертю. Падаєш. І не зупиняєшся. А якщо дуже пощастить, то вона падає разом із тобою, і ти вже не повертаєшся туди, де був раніше, бо якби там було аж так чудово, тобі б узагалі не було потрібно падати. Та впавши, я полетів на самісіньке дно. Тоді я саме розпочав цю аферу. Зустрів я тебе того вечора, коли підписав папери на копальню. Калеб мав зустрітися зі мною в барі, щоб це відсвяткувати, та я побачив тебе, написав йому СМС і сказав, що за обідом з’їв несвіжого тунця, і Калеб поїхав повечеряти кудись сам. Я ж поглянув на той бік бару й подумав: «Це Рейчел Чайлдс. Колись я спробував знайти її батька. Колись я стежив за нею в новинах». Був час, коли я роздумував, хто той щасливчик, який їде додому й бачить там тебе. А тоді до тебе причепився той п’яний, я зміг прийти тобі на допомогу, а ти, за іронією долі, подумала, що це може бути шахрайством. Мені це завжди дуже подобалося. Так я на хвилинку повірив у Бога. Відтак ти пішла, а я вибіг на вулицю, шукаючи тебе. — Браян поглянув на Рейчел. — І знайшов тебе. А тоді ми прогулялись, у нас вимкнулися мізки і ми знайшли свій чудовий бар.

— Що за музика грала, коли ми ввійшли?

— Том Вейтс.

— Яка пісня?

— «Довгий шлях додому».

— А мала бути «16 набоїв із 306-го».

— Май совість. — Браян посунувся у кріслі та знову поклав зап’ясток на кермо. — Рейчел, можливо, тобі не до вподоби мої методи і, можливо, тобі неприємно дізнатися, що я заробляю на життя великим шахрайством. Тож ти можеш мене розлюбити, та я не можу розлюбити тебе. Я б так не зміг.

Вона мало не купилася на це, хай і всього на мить, але тут згадала, що це за людина: актор, шахрай, аферист, професійний брехун.

— Люди, які люблять одне одного, — зауважила вона, — не руйнують одне одному життя.

Він стиха реготнув.

— Звичайно. Така вже сутність любові: там, де колись був один, тепер двоє, а в цьому набагато менше зручності, порядку й безпеки. Ти хочеш, щоб я вибачився за твоє зруйноване життя? Гаразд. Вибач. Але що я зруйнував? Твоя мати мертва, батька ти ніколи не знала, друзі в тебе у кращому разі тимчасові, а ще ти ніколи не виходиш із квартири. Що за життя я забрав, Рейчел?

«А й справді: що за життя?» — замислилася вона, коли вони на заході сонця в’їхали до Вунсокета.

То було вицвіле, вигоріле фабричне містечко зі сповненими надій острівцями джентрифікації, не здатними скомпенсувати атмосферу закинутості. Головна вулиця була всіяна порожніми вітринами. За цими будівлями височіли якісь заводи з розбитими вікнами чи геть без вікон; їхні цегляні корпуси були щедро прикрашені графіті, а нижні поверхи захоплювала земля, що залишала тріщини в їхніх фундаментах. Усе це, ота цілковита відмова від американської промисловості, той перехід від культури створення цінних речей до культури споживання речей сумнівної якості, сталося ще до народження Рейчел. Вона виросла серед порожнечі, серед чужої пам’яті про мрію — таку тендітну, що вона, певно, була приречена з моменту свого зародження. Якщо між країною та її громадянами й існував колись якийсь суспільний договір, то тепер його вже давно не існувало, як не брати до уваги гоббсівської угоди, що діяла, відколи наші предки вперше вибралися з печер у пошуках їжі: «Щойно я дістану своє, ви залишитеся самі».

Браян проїхав низкою темних горбистих вулиць, а тоді дістався чотирьох видовжених чотириповерхових корпусів, із яких складався збанкрутілий завод понад річкою. Кілька кварталів довкола заводу були геть порожні. Кожен цегляний корпус мав щонайменше сотню вікон, що виходили на вулицю, та стільки ж із боку річки. Високі віконні рами посередині корпусів були вдвічі більші за інші. Браян об’їхав цей комплекс і дістався двох критих проходів, що сполучали корпуси на рівні четвертого поверху, завдяки чому комплекс згори скидався на дві літери «Н».

— Оце твій сховок? — запитала Рейчел.

— Ні, це покинутий завод.

— Тоді де сховок?

— Неподалік.

Вони їхали повз розбиті вікна й бур’яни заввишки з «рейндж-ровер». Під Браяновими шинами хрускотіли гравій, камінці й уламки битого скла.

Браян дістав телефон і швидко відіслав комусь СМС. За кілька секунд телефон завібрував, сповіщаючи про відповідь. Браян повернув телефон до своєї куртки. Ще двічі об’їхав завод. На краю його території вимкнув передні фари й піднявся на маленький горбок, схоже, розташований зовсім неподалік від греблі. На вершині горбка, частково схований за скупченням напівмертвих дерев, стояв невеличкий двоповерховий цегляний будинок із чорним мансардним дахом. Браян припаркував «ровер», але не став вимикати двигун, і вони з Рейчел посиділи, стежачи за будинком.

— Колись там мешкав нічний сторож. Місто володіло всією цією землею ще із сімдесятих, коли