Читати книгу - "Безтурботний, Ю. Несбе"

Але найкомічніше трапилося вранці, коли він увійшов до вітальні й застав її з мокрою ганчіркою перед диваном, на якому він попереднім вечором зробив її вперше, перш ніж вона позбулася залишків волі й почалася справжня забава.

— Вибач, — ледве вичавила вона із себе, мало не крізь сльози. — Мені так ніяково, я думала, у мене ці справи тільки наступного тижня почнуться.

— Та нічого, — відповів він і поплескав її по щоці. — Тим більше, ти ж зараз змиєш цю погань.

І поспішив на кухню. Там він відкрутив на повну потужність кран і кілька разів хряснув дверцями холодильника, щоб заглушити свій регіт. Поки Беате Льонн змивала з дивана пляму, залишену Ліндою. Або, можливо, Карен?

Вігдіс крикнула з кухні:

— Вам із молоком, Томе?

Голос її прозвучав важко і з натиском, як це заведено у жителів західних районів Осло. І до того ж він дізнався все, що було потрібно.

— Я тут пригадав, що в мене зустріч у місті, — сказав він і, обернувшись, побачив її у дверях із двома чашками кави в руках і величезними здивованими очима. Неначе він зацідив їй по фізіономії. Волер трішки подумав.

— Крім того, вам треба побути самій, — сказав він і підвівся, — я вас розумію, адже я говорив, що недавно сам утратив друга.

— Співчуваю, — мовила вона розгублено. — Я навіть не запитала, про кого йдеться.

— Її звали Елен. Моя колега. Вона була мені дуже дорога. — Том Волер злегка нахилив голову і подивився на Вігдіс, яка у відповідь невпевнено всміхнулася.

— Про що ви думаєте? — запитала вона.

— Може, якось заскочу подивитись, як ви тут поживаєте. — Губи його розпливлись у ще теплішій, аніж раніше, усмішці, справжній усмішці Девіда Хасселхоффа, і він подумав, який хаос настав би в світі, якби люди могли читати думки одне одного.

33

Дізосмія

Почався вечірній час пік, біля будівлі Управління поліції на Грьонланнслейрет заметушились автомобілі та службовці. Горобець сів на гілку, й останній листок зірвався з неї та пролетів повз вікна кімнати для нарад на п’ятому поверсі.

— Я промов виголошувати не вмію, — почав Б’ярне Мьоллер, і ті з присутніх, що слухали його виступи раніше, згідно закивали.

— Всі, хто мав відношення до розслідування справи Забійника, побачивши пляшку «Орега» і чотирнадцять поки що не розпакованих пластикових стаканчиків, чекали тільки закінчення його виступу.

— Перш за все я хотів би привітати всіх від імені міських зборів, мера і начальника Управління поліції за чудово виконану роботу. Адже ми, як усім вам відомо, опинилися в досить складній ситуації, оскільки йшлося про серійного грабіжника.

— А я не знав, що ще й інші були! — крикнув Іварссон, чим викликав сміх у залі. Він стояв позаду всіх, ближче до дверей, звідки міг спостерігати за поведінкою всіх присутніх.

— Ну загалом, правильно, — всміхнувся Мьоллер. — Я хочу сказати… ну ви знаєте, ми всі дуже раді, що справу цю закінчено. Але перш ніж ми вип’ємо по стаканчику шампанського і розійдемося по домівках, я хотів би особливо подякувати тому, хто відіграв головну роль…

Харрі відчув, як усі обернулися в його бік. Він ненавидів такі урочисті збіговиська. Промова шефа, у відповідь промови співробітників, блазенські подяки, весь цей банальний театр.

— Тобто Руне Іварссону, який керував слідчою бригадою. Вітаю, Руне!

Оплески.

— Може, ти скажеш декілька слів, Руне?

— Ні, дякую, — процідив Харрі крізь зуби.

— Так-так, звичайно, — сказав Іварссон. Усі присутні обернулися в його бік. — У мене, на жаль, немає такого привілею, Б’ярне, як у тебе, заявити, що я не вмію виголошувати промови на торжествах. Тому що я це вмію. — Сміх у залі посилився. — І як досвідчений оратор, що багато разів виступав на зустрічах, присвячених нашим успіхам, я не стомлюватиму вас, роздаючи похвали всім і вся. Робота в поліції — командна гра, як у спорті. Беате і Харрі заслужили честь забити переможний гол. Але ж усю комбінацію було розіграно на вищому рівні.

Харрі не повірив своїм очам, але всі присутні знову згідно кивнули.

— Тому я хочу висловити подяку всім одразу, — Іварссон окинув поглядом збори, мабуть, для того, щоб кожне відчуло, що саме його він бачить і йому дякує. А потім вигукнув веселим голосом: — А чи не час нам скрутити голову цій пляшці?

Хтось передав йому шампанське, і, кілька разів струсивши пляшку, він почав її відкорковувати.

— Ні, це вже зовсім нестерпно, — шепнув Харрі на вухо Беате. — Я линяю.

Вона докірливо подивилася на нього.

— Будь ласка! — Корок вдарився у стелю. —- Підставляйте стакани.

— Вибач, — сказав Харрі, — побачимося завтра,

Він зайшов до кабінету, взяв пальто. Сходячи вниз, притулився до стінки ліфта. Кілька годин він, звичайно, поспав на дачі Албу. А о шостій ранку, під’їхавши до залізничної станції в Мос-се, подзвонив із телефону-автомата в місцеве відділення поліції й повідомив, що виявив труп на березі моря. Він знав, що місцеві поліцейські попросять допомоги у столичного управління. Тому, повернувшись до Осло близько восьмої, він улаштувався в кав’ярні на Уллеволсвеєн, де насолоджувався кавою «Кортадо», аж поки вирішив, що справу вже передано комусь іншому й він може спокійно їхати в контору.

Дверці ліфта відчинились, і Харрі, пройшовши через вертушку, рушив на холодне чисте столичне повітря, яке, як стверджують, забруднене ще гірше, ніж у Банґкоку. Він пригадав, що поспішати йому нікуди, і стримав крок. Думати сьогодні ні про що не треба, потрібно просто лягти в ліжко і поспати, бажано без сновидінь, а прокинувшись уранці, знати тільки одне — що всі двері за ним зачинено.

Усі двері, окрім одних. Тих, які він ніколи не зачиняв і не збирався зачиняти. Але думати про це треба буде тільки завтра зранку. Завтра вранці вони з Халворсеном знову пройдуть повз Акерсельву. Постоять біля дерева, де знайшли її. Постараються всоте відтворити картину. Не тому, що щось випустили з уваги, а щоб знову зануритися в ту атмосферу, знову відчути те, що відчули тоді.

Він пішов вузькою стежиною через лужок, скорочуючи шлях. І навіть не поглянув у бік сірої будівлі в’язниці зліва від нього.

Расколь, мабуть, цього разу відклав шахи вбік. Ні на Ларколлені, ні десь іще їм не знайти доказів проти цигана