Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

— Ти певен, що він там?

— Без поняття, куди ще він міг податися. Більшість своїх найкращих хлопців він утратив у горах. Друзів у нього вже, мабуть, не зосталося.

— Та в нас усіх уже немає того, що було раніше, — буркнув Шукач. — Гадаю, ми просто посидимо тут. У нас же, як-не-як, є час. Багацько часу. Будемо сидіти тут, дивитись, як росте трава, й чекати, коли Бетод здасться.

— Так.

Однак Лоґен у це, вочевидь, не вірив.

— Так, — озвався Шукач.

Однак просто здатися — це якось не в дусі того Бетода, якого він знав.

Почувши, як на дорозі швидко стукають копита, він повернув голову і побачив, як один із тих гінців у шоломах, схожих на сердитих курей, вибіг із-поміж дерев і помчав до намету Веста. Кінь у нього був увесь у милі від швидкої їзди. Гонець незграбно, похапцем зупинився, мало не випав із сідла, квап­лячись злізти, пройшов на хистких ногах повз кількох вражених офіцерів і зайшов у намет. Шукач відчув усередині знайомий тягар тривоги.

— Здається, пахне кепськими новинами.

— А які ще вони можуть бути?

Тепер унизу щось тріпотіло, вояки кричали й розкидали руки.

— Ходімо, погляньмо, що там сталося, — пробурмотів Шукач, хоча сам однозначно волів би піти в інший бік. Краммок стояв біля намету й насуплено дивився на цю катавасію.

— Щось відбувається, — зауважив горянин. — Але я геть не розумію, що ці південці кажуть чи роблять. Присягаюся, вони всі несповна розуму.

Коли Шукач відсунув запону того намету, звідти справді долинула знавісніла балаканина. Там повсюди були офіцери Союзу в страшенному розгардіяші. Посеред усього цього стояв Вест; обличчя в нього було бліде, як свіже молоко, а кулаки міцно стискали порожнечу.

— Лютий! — Шукач схопив його за передпліччя. — Що в біса коїться?

— Гурки вторглися до Міддерланду.

Вест звільнив руку й заходився кричати.

— Хто що зробив? — пробелькотів Краммок.

— Гурки, — сильно насупився Лоґен. — Смагляві люди з далекого півдня. Я чув, суворий народ.

Тут саме надійшов Пайк. Його обпечене лице спохмур­ніло.

— Вони висадили армію з моря. Можливо, вже досягли Адуа.

— Ану стривайте. — Шукач нічогісінько не знав про гурків, Адуа чи Міддерланд, але те кепське відчуття щомиті ставало сильнішим. — Що саме ти маєш на увазі?

— Нам наказано вертатися додому. Негайно.

Шукач витріщив очі. Треба було відразу зрозуміти, що не може все бути так просто. Він знову схопив Веста за передпліччя й тицьнув брудним пальцем у бік Карлеона.

— Ми й близько не маємо стільки людей, щоб тримати це місце в облозі без вас!

— Знаю, — відповів Вест, — вибач. Але я нічого не можу вдіяти. Мчи до генерала Полдера! — гарикнув він на якогось косоокого хлопчину. — Скажи йому, хай підготує свою дивізію до негайного переходу на узбережжя!

Шукач кліпнув. Йому стало зле.

— То ми сім днів бились у Високогір’ї без причини? Тул і мертві знають, скільки ще людей загинули без причини? — Його завжди дивувало те, як швидко може розпастися те, на що людина сперлася. — Ну що ж, це все. Назад, у ліси, в холод, до бігу й убивств. Без кінця.

— Можливо, є інший шлях, — сказав Краммок.

— Який?

Ватажок горян хитро всміхнувся.

— Кривава Дев’ятко, ти знаєш, так?

— Атож. Знаю. — Лоґен скидався на людину, яка знає, що невдовзі її повісять, і дивиться на дерево, на якому її повісять. — Лютий, коли вам треба рушати?

Вест насупився.

— У нас багато людей, а доріг небагато. Дивізія Полдера — гадаю, завтра, а дивізія Кроя — наступного дня.

Краммокова усмішка стала ще ширшою.

— Отже, завтра тут увесь день сидітимуть купи людей, які окопалися довкола Бетода з таким виглядом, ніби вони нікуди не підуть. Так?

— Як на мене, можливо.

— Дайте мені завтрашній день, — попросив Лоґен. — Тільки його — і я, можливо, все владнаю. А тоді, якщо ще буду живий, піду з тобою на південь і заберу з собою кого зможу. Ось моє слово. Ми допоможемо вам із гурками.

— Що може змінити один день? — запитав Вест.

— Так, — буркнув Шукач, — що таке один день?

Та от біда: він уже здогадувався, якою буде відповідь.

***

Під старим мостом текла вода, минаючи дерева і спускаючись із зеленого схилу. Текла вниз, до Карлеона. Лоґен дивився, як із нею несе кілька жовтих листків, як вони все крутяться й крутяться, минаючи замшіле каміння. Йому хотілося просто взяти й поплисти геть за течією, але так у нього навряд чи вийде.

— Ми билися тут, — сказав Шукач. — Тридуба й Тул, Доу й Мовчун, і я теж. Десь у цих лісах похований Форлі.

— Хочеш піднятися туди? — спитав Лоґен. — Провідати його, побачити, чи…

— Навіщо? Сумніваюся, що відвідини підуть мені на користь, і нітрохи не сумніваюся, що йому від них не буде жодної користі. Та й ні від чого не буде. Ось що значить бути мертвим. Ти певен, Лоґене?

— А ти бачиш якийсь інший шлях? Союз тут ненадовго. Може, це наш останній шанс покінчити з Бетодом. Нам особ­ливо нема чого втрачати, хіба не так?

— Твоє життя.

Лоґен протяжно вдихнув.

— Здається, не так багато людей його цінує. Ти підеш?

Шукач похитав головою.

— Гадаю, зостануся тут. Уже наївся Бетода донесхочу.

— Ну, добре. Добре.

Лоґена, здавалося, вела до цього кожна мить життя, вело все, що він казав і робив, кожен вибір, якого він майже не пам’ятав. А тепер вибору не було взагалі. А може, його не було ніколи. Він був як листя на воді: його несло до Карлеона, і він ніяк не міг цьому зарадити. Він ударив коня п’ятами в боки й сам поїхав зі схилу ґрунтовою стежкою поряд із шумливим струмком.

Ближче до смерку все почало здаватися чіткішим, аніж зазвичай. Лоґен їхав повз дерева, на яких готувалося опасти вологе листя — золотаво-жовте, полум’яно-жовтогаряче, яскраво-багряне, всіх кольорів вогню. Внизу, ближче до дна долини у важкому повітрі відчувалося зовсім трохи осіннього туману, від якого йому щипало в горлі. Рипіло сідло, торохтіла збруя, приглушено тупали по м’якій землі копита. Лоґен клусом їхав крізь порожні поля, де там і тут у розораній землі стирчали бур’яни, повз варту союзників, рів і вервечку заточених паль, що стояли за три постріли з лука від стін. Вояки Союзу в обклепаних куртках і сталевих шапках насуплено проводжали його поглядом.

Лоґен смикнув за повіддя і сповільнив коня до кроку. Протупав дерев’яним мостом із тих, які нещодавно звів Бетод; річка під ним розбухла від осіннього дощу. Далі — легкий підйом, і над ним височіла стіна. Висока, прямовисна, темна й міцна на вигляд. По-справжньому загрозливий мур. Лоґен не бачив у бійницях людей, але припускав, що вони мають там бути. Ковтнув — слина в горлі ледве зрушила, — а тоді випрямився в сідлі, вдаючи, ніби не поранений і не мучиться болем після семи днів боїв у горах. Замислився: може, він зараз почує, як цокне арбалет, відчує різкий біль,