Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

— О, як сумно, — зітхнув ельф, нахмуривши світлі брови. — У наші дні так прикро чути, що юним дівчатам досі загрожує небезпека. Не хвилюйтесь, — його голос став м’яким. — Ви серед друзів.

Він нахилився й обережно поклав свою руку поверх її складених долонь.

У Вікторії промайнув холодок уздовж хребта.

«Точно маніяк…» — подумала вона знову, ще не вирішивши, чи варто вистрибувати з карети, чи досидіти до зупинки.

— Невдовзі ми прибудемо, — спокійно промовив ельф. — Ви зможете відпочити, підкріпитися, а згодом розкажете докладніше, що з вами сталося.

Віка натягнуто усміхнулася у відповідь.

Усе це виглядало доволі дивно: підібрати на дорозі незнайомку, не ставлячи зайвих запитань, ніби так і треба. Хто вона? Як сюди потрапила? Його, здається, зовсім не цікавило.

Решту дороги вони подолали в мовчанні. За цей час дівчина встигла обміркувати ситуацію й обрати, що казати. Про Темного намагалася не думати — від однієї згадки про ту сцену з наложницею серце стискалося, а злість накочувала хвилею.

Невдовзі карета в’їхала до поселення світлих ельфів. Віка, не приховуючи цікавості, визирнула у вікно. Містечко вражало доглянутістю та охайністю: клумби з квітами, стрункі дерева, доріжки, викладені різнобарвним камінням, витончені лавки, ажурні балкончики... Казка, не інакше.

Будиночки були різні: високі з гостроверхими дахами та малі, схожі на грибні капелюшки. І всюди — світло, музика, аромат квітів.

Мешканці були мов під копірку: світлошкірі, з білим волоссям та переважно блакитними очима — мов живі скульптури.

Карета зупинилася на центральній площі, біля величного палацу з білого каменю. Високі аркові вікна, різьблені віконниці, тонка архітектура — усе дихало благородством і бездоганною ельфійською вишуканістю. Із відчинених вікон линула ніжна музика.

Кучер допоміг Вікторії вийти. Слідом із карети зійшов і сам ельф — тепер вона побачила, що він майже на голову вищий за неї.

— Прошу, ходімо, — подав їй руку.

Їй нічого не залишалося, як делікатно вкласти свою долоню в його й пройти разом із провідником.

Усередині музика стала гучнішою, звуки флейт і арф розливалися під високими склепіннями. Але замість того, щоб відвести її до гостьових покоїв, ельф повів пряму дорогою до головної зали, де, судячи з усього, відбувалося якесь урочисте зібрання.

— Не думаю, що я в належному вигляді… — несміливо заперечила Віка. Сукня, у якій вона досі була, давно вже втратила свою привабливість після усіх мандрівок.

Але провідник тільки ширше усміхнувся:

— Не хвилюйтеся, моя люба. Ви серед друзів.

І, не зважаючи на її сором’язливість, рішуче потяг її далі.

Коли вони увійшли до зали, музика вмить стихла, й усі обличчя повернулися до новоприбулих.

Зала вражала величчю: високі стелі, кришталеві світильники, колони з витонченими різьбленнями. Усе сяяло, мов срібло на сонці. А головне — повна зала світлих ельфів. Усі — мов з обкладинок казкових книг. Вродливі, витончені, аристократичні. Жінки — у сукнях, що мерехтіли, мов зірковий пил. Чоловіки — у розкішних камзолах.

— Графе Лорієлю! — вигукнув господар вечора, підходячи ближче. — Ви запізнилися!

Перед ними стояв сам Його Величність Фераус Третій — король світлих ельфів. Стрункий, поважний, з гордовитим виразом обличчя.

Віка зрозуміла, що портал викинув її не аби-де, а просто до королівських лісів західної частини його володінь.

Король лише трохи дорікнув графові, а тоді звернув свою увагу на супутницю.

— Кого ви привели до нас? — зробив крок назад, щоб краще розгледіти дівчину.

— Це надзвичайна історія! — з ентузіазмом почав Лоріель, не давши Віці й рота розкрити. — Я вже майже досяг замку, як раптом — ось вона, мов променисте створіння посеред лісу. Бідолашна, у сльозах, розгублена. Загубилась, рятуючись від небезпеки!

«Що?!» — мало не вимовила вголос Віка, ошелешена його вигадкою.

— О, нещасна дитино! — співчутливо вигукнув Фераус. — Негайно нагодуйте, переодягніть і покладіть спочити юну леді!

Ельфи навколо стривожено загомоніли, мов рій метеликів у вечірньому саду. Хтось обережно взяв Вікторію під руки й лагідно провів до столу. Їй підсунули чашку чаю й цілу гірку тістечок, що пахли медом, ваніллю й жасмином.

Віка почувалася так, ніби потрапила у село до бабусі — тієї, у якої в хаті завжди тепло, пахне пирогами, а в гостях усі її подруги, що в один голос сюсюкають і надміру піклуються. Зараз її, без сумніву, нагодують донесхочу, напоять теплим молоком і вкладу́ть спати на перину з пір’їн, щедро посипану лавандою.

«Сюрреалізм якийсь! — ледве сприймала дійсність Віка. — І чого це темні воюють зі світлими? Тут усі такі милі вухаті громадяни!»

Вона посміхалася, крутячи головою.

— Ось тістечко, з’їжте, любонько! — протягла їй порцелянову тарілку мила ельфійка. Її загострені вушка мимоволі здригалися від збудження.

Поки Вікторія відволікалася на частування, з іншого боку інша жінка, з не менш доброзичливим виглядом, підсипала до чаю порошок із персня, уважно поглянувши на короля. Той, не змовляючись, хитнув головою — наче підтвердив, що все йде за планом.

Під зворушливі вигуки оточуючих дівчина зробила ковток чаю, з’їла шматок ніжного тістечка. Й одразу Його Величність урочисто промовив:

— Відпустимо дівчинку. Вона, бідолаха, явно потребує гарного відпочинку, — посміхнувся лагідно, майже по-батьківськи. — Приготуйте їй кімнату, ванну, одяг… Що там ще потрібно нашим дорогим гостям.

Служники, витягнувшись у струнку, мов гвардійці, миттєво підбігли до дівчини й, не даючи отямитись, делікатно підняли її з місця та повели геть.

«До чого ж тут усі милі, — думала Віка з подивом. — Не те що в царстві Темних, де майже кожен мріяв мене вбити — навіть звичайні вартові.»

Уже виходячи з зали, вони майже зіткнулися з групою ельфів, що заходили навпаки. Вікторія інстинктивно підвела очі — і застигла: один з них дивився просто на неї. Це був той самий ельф, який колись перегородив їм із Повелителем дорогу в прикордонному місті.