Читати книгу - "Чорнильна смерть"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Бальбулюса я вже не можу запитати. — Голос Змієголова чудово пасував до завішаної чорними тканинами зали. — Свистун тільки-но вигнав його з міста. І відрубав перед тим праву руку.
На мить ця звістка таки відібрала в Орфея дар мови. Права рука. Він несамохіть схопився за руку, якою він писав.
— Ваша високосте, а чому… якщо мені вільно запитати? — глухо озвався він.
— Чому? Бо моя донька дуже цінує його мистецтво, і обрубок його руки, сподіваюсь, виразно засвідчить їй, який великий мій гнів. Адже Бальбулюс, звичайно, втече до неї, куди ж іще?
— І справді. Які ви мудрі. — Орфей мимоволі ворухнув пальцем, немов запевняючи себе, що це неправда. Слова в нього скінчилися, його мозок був мов чистий аркуш паперу, а язик — мов пересохлий стовбур від пера.
— А може, признатися тобі в чомусь? — Змієголов облизав випнуті губи. — Мені подобається вчинок моєї доньки! Мені він нестерпний, але подобається. Вона терпіти не може, коли нею командують. Ані Свистун, ані мій свояк-куріпковбивця, — він з огидою подивився на Миршавця, — не зрозуміли цього. А що стосується Сойки, то, може, й добре, що Віоланта прикидається його захисницею. Вона хитра. Вона знає не гірше за мене, що перехитрувати героїв легко. Їм треба тільки навіяти думку, мовляв, ти на боці права і справедливості, і вони вже біжать до тебе, мов ягня на бійню. Але зрештою Віоланта продасть шляхетного розбійника мені. За трон Омбри. І хтозна… можливо, я дам його їй?
Миршавець так заціпеніло дивився в простір, наче не чув останніх слів свого пана і вояка. А Змієголов відхилився назад і погладив себе по набряклій гомілці.
— Чотириокий, гадаю, твій язик належить мені, — проказав він. — Може, якесь останнє слово, перше ніж занімієш, мов риба?
Миршавець злостиво посміхнувся, а Орфеєві губи затремтіли, немов уже відчувши лещата. Ні. Ні, такого не може бути. Не на те він знайшов собі шлях у цьому сюжеті, щоб скінчити свої дні без’язиким жебраком на вулицях Омбри.
Орфей загадково, як він сподівався, всміхнувся Змієголову і склав руки за спиною. Орфей знав, що ця поза надає йому певної величності, він часто тренував її перед дзеркалом, але ж тепер він потребує і слів, — слів, що, мов камінь, кинутий у воду, утворять брижі в цьому сюжеті.
Заговоривши знову, Орфей стишив голос. Коли говорити тихо, слова мають більшу вагу.
— Що ж, гаразд, тоді, ваша високосте, я скажу своє останнє слово, але, будьте певні, це буде водночас і останнє слово, яке ви пригадаєте, коли вас схоплять білі жінки. Присягаюся своїм язиком: ваша донька планує вбити вас. Вона ненавидить вас, а ви недооцінюєте її романтичну прихильність до Сойки. Вона хоче трон для себе і для нього. Тільки для цього вона й визволила його. Розбійник і князівна завжди становили небезпечне поєднання.
Слова росли в темній залі, наче мали тінь. А завислий погляд Змієголова впирався в Орфея, немов він хотів отруїти його своїм злом.
— Але ж це сміх! — заперечив Миршавець голосом ображеної дитини. — Віоланта — не більше, ніж дівчинка, та ще й бридка. Вона ніколи не наважиться стати проти вас!
— Вона безперечно стане! — уперше заговорив гучним голосом Змієголов, і Миршавець перелякано стулив вузькі вуста. — Віоланта, на відміну від моєї другої дочки, безстрашна. Бридка, але безстрашна. І дуже хитра… як оцей. — Його стражденні очі знову прикипіли до Орфея.
— Ти така ж гадюка, як і я, правда ж? Кров усякчас ганяє нам отруту по жилах. Отрута пожирає нас, але вбивча тільки для інших. У жилах Віоланти вона теж тече, і тому вона зрадить Сойку, хоч би що інше планувала вона собі… — Змієголов засміявся, але одразу ж закашлявся. Він хапав ротом повітря й задихався, немов легені набралися води, та коли Миршавець дбайливо нахилився над ним, брутально відпихнув його. — Чого ти хочеш? — запитав він. — Я безсмертний. Ти що, забув? — І знову засміявся, бухикаючи й захлинаючись. Потім ящіркоокий знову повернувся до Орфея:
— Ти подобаєшся мені, жовторота гадюко. Ти більше схожий на мого родича, ніж він. — Нетерпляче ворухнувши рукою, він відсунув Миршавця вбік. — Але він має гарну сестру, тож я мушу миритися і з братом. А ти маєш сестру? Чи, може, ти якось по-іншому прислужишся мені?
Ох, Орфею, все складається добре. Якнайкраще! Скоро ти снуватимеш і свої нитки в тканині цього сюжету. Яку барву ти обереш? Золоту? Чорну? Чи, може, криваво-червону?
— Ох, я, — знуджено подивився на свої нігті Орфей. Цей жест теж давав добрі результати, він завчив його перед дзеркалом. — Я можу бути корисним вам багато в чому. Запитайте вашого свояка. Я здійснюю сни. Я перекроюю речі відповідно до ваших бажань.
Обережно, Орфею, ти ще не маєш книжки. Що ти обіцяєш?
— Ага. Ти чарівник? — Зневага в голосі Змієголова була засторогою.
— Ні, я б так не сказав, — похапцем заперечив Орфей. — Скажімо так: моє мистецтво чорне. Чорне, мов чорнило.
Чорнило! Звичайно, Орфею!
Чому він раніше про це не подумав? Щоправда, Вогнерукий украв у нього книжку, але Феноліо написав ще й іншу! Чому слова старого не повинні діяти й тоді, коли походять не з «Чорнильного серця»? Де пісні про Сойку, що їх начебто так ретельно збирала Віоланта?
Адже хіба не звеліла вона Бальбулюсові списати ними кілька книжок?
— Чорне? Цей колір подобається мені. — Змієголов, крекчучи, вперся руками в бильця. — Свояче, дай малій гадюці коня. Я візьму його з собою. До Озерного замку шлях далекий, і, можливо, він допоможе мені збавляти час.
Орфей уклонився так низько, що мало не впав.
— Яка честь! — затинався він (адже в можновладців завжди треба створювати враження, ніби в їхній присутності стаєш недорікою). — А чи можу я в цьому випадку найприниженіше попросити вас про одну ласку?
Миршавець недовірливо зиркнув на нього. А що, коли цей йолоп давно вже обміняв книжки з розбійницькими піснями Феноліо на кілька діжок вина? А грім би його побив!
— Я великий прихильник книжкового мистецтва, — провадив далі Орфей, не спускаючи ока з Миршавця, — і чув дивовижні речі про бібліотеку цього замку. Я б охоче глянув одним оком на книжки і, певно, взяв би одну або дві з собою в подорож. Хтозна, можливо, я б навіть розважав вас їхнім змістом!
Змієголов знудьговано стенув плечима:
— Чом би й ні? А при нагоді
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорнильна смерть», після закриття браузера.