Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

— За кілька років Йосип утік з Нерчинських рудників.

— Нас тоді знищили…

— Тебе знищили, Северине, — терпко проказав Словацький. — То, може, хоч тепер ти зрозумів мою поему?

Гощинський не відповів, провів гостей до виходу, пропустив Едварда й Августа на веранду, а до Сухоровського сказав:

— Затримайтеся на хвильку, пане Міхале.

…Западала тиха ніч над Ожидовом, з Олеського замку й запустілого дворища дідича Уруського долинали нудне пугукання сов і злобний регіт пугачів; на душі пана Сєраковського було маркітно, і він не мав бажання заходити до візитової зали, де зібралися пані й панове з сусідніх сіл і містечок на раут; цієї миті він не бачив жодного сенсу в галасливих зібраннях, де ніколи не було одного лідера — всі ставали провідцями, як на передрозборових конвокаційних сеймах, і ніхто не мав впливу на розмаїті — мудрі й абсурдні — задуми патріотів; донині пан Владислав чекав на Гощинського, який — єдиний — міг приборкати своїм авторитетом свавільну шляхту, — й раптом обірвалася надія; він усе ще тримав у руці листа, неначе сподівався, що прочитає ще раз і таки натрапить хоч на обіцянку; знав, що подібні сподівання марні; пані Анеля теж не вміла розрадити чоловіка, й вимовив Сєраковський приречено:

— Северин із Сивілли перемінився на сіру монашку. Це трагічно…

Тим часом Вагилевич у відведеному для нього кабінеті на мансарді читав і ще раз перечитував листа від Юлії. Був щасливий, що десь вона є і думає про нього, та водночас почував себе незмірно скривдженим, бо ж не обіцяла Юлія коли–небудь прийти до нього; «Я довго думала, пане Янку, про нашу фатальну зустріч, котра була задумана як жарт розбещеного франта, а перемінилося на драму — мене пойняло тяжке кохання, від якого ніколи не визволюся, а ти, якщо кохаєш теж, то вважай себе у вчиненій над нами нарузі щасливим, бо нічого немає світлішого від любові, і в мужній тузі виростай на велику людину; я не знала до першої нашої розмови, хто ти насправді, та уздріла твоє мудре чоло, безодню очей, порив і наївність і покохала з першого погляду; ти одружуйся, Янку, це тобі конче потрібне, але про мене пам'ятай…» Вагилевич перечитував листа знову і знову, туск, який спочатку здавив серце, поволі розсмоктувався, немов полиновий напій, що, згірчуючи, додає здоров'я; Іван відчув, як дивна доброта навально вливається в нього, переповнює й вихлюпується на цілий світ, і немає в тому світі ні лиха, ні злоби, немає й ворогів, і милим його серцю знову стає пан Юзеф, без якого ніколи не пролетіла б крізь Іванове життя зеленокоса літавиця, Іван теж відчув, як злущується з його душі нехіть до Гушалевича, — хай собі мудрує, а якусь користь людям таки принесе; добра й чарівна пані Анеля стала йому ближчою, ніж сестра, — все на світі враз задихало миром і любов'ю, і віддалився в нереальність суворий образ Маркіяна, й від цього на душі стало легше й вільніше, до Іванової свідомості добиралося скоботливе відчуття першенства, від цього ставало солодко і соромно, проте й сила прибувала, й зрозумів теж Вагилевич, що та роздвоєність, в яку він колись, під час дискусії Маркіяна з Погодіним, заглядав, немов у глибоку розщелину, назавше зімкнулася, і він має змогу прокладати нині незалежну ні від одного, ні від другого свою самостійну дорогу — цю свободу дало йому кохання. Він ще раз розгорнув листа і аж тепер помітив постскриптум: «А ти, Янку, сподівайся: може, я колись зайду до тебе сама — у пітьмі ночі…»

Розділ п'ятий

Тільки мить почував себе Іван Вагилевич золотою рибкою у благодатній глибині живлющої води, куди несподівано пірнув і став добрим і всеможним; розрайований серед теплоти віднайденого середовища, він думкою осягнув безмежний, здавалося, життєвий простір — й раптом протверезів від хвилевого сп'яніння: усвідомлення чужості нового світу боляче вдарило ним об прозору перепону дозволеності, немов об стінку акваріума, і все стало несправжнім: хтось ним бавиться, хтось насміхається з його винятковості, хтось кидає йому з панського столу крихти смаколиків, а яку плату заправлять благодійники в золотої рибки за акваріумні вигоди, чим доведеться за них платити — совістю, вірою, волею?; в якій іпостасі має він постати в цьому новому світі: маестро, олімпійця, блазня, слуги; які лакітки[107] він надалі споживатиме: солодкі пригоди в таємничих альковах, славу придворного поета, принизливу плату гувернанта чи ганьбу ренегата?

Все це облуда! Ніхто мене не питає, звідки я, до якого племені належу, хто мої батьки і якою мовою навчали мене розмовляти, серед яких людей я виріс і яких звичаїв навчився; мені нав'язують невластивий спосіб мислення, підсувають підроблені листи, кохання перетворюють на фарс, і ніякої літавиці, ніякої Юлії на світі немає, з мене глузують: одні хочуть перемінити на нахлібника, інші — на яничара, як це намагався колись вчинити московський академік, — тоді врятував мене Маркіян, у якого я сьогодні так підло забираю першість, а вона належить тільки йому — і нині і присно і во віки віків: усе поза простором його духу — мана; я хотів осягнути ідею слов'янського братерства, а вона в кабінеті пана Зубрицького трісла, мов миляна булька, і розчавив її Маркіян; і доки живитись буду його духом, доти я ціла людина; як мені далі жити без Маркіяна, а як без нього дає собі раду Яків у далеких Микитинцях; до кого нам нині тулитися, чей самі вистояти не можемо: із Святоюрської гори нас проганяють, немов жебраків, свої, а чужинці кажуть за ласку платити сумлінням; о, як тобі добре, Маркіяне, ти розворушив нас, а сам спокійно споглядаєш з небесних чертогів, як ми, прокляті пітьмою й обманом, блукаємо на розпуттях…

Вагилевич порвав листа, якого тримав у руці, і враз схаменувся: дбайливо склав розірвані клаптики й сховав до нагрудної кишені: а що коли то не олжа, а правдиве слово любові; він рвучко вийшов з кабінету, ніби хтось виштовхнув його, збіг сходами вниз — а куди йти: до Маркіянової могили в Новосілки чи прошкувати крізь дні і ночі в гори до Головацького — із «Трійці» нас залишилося двоє, то чи не треба нам порадитися або хоч помовчати разом?

Бунт кипів у душі Івана, проте з наближенням до візитової зали він гаснув і німів; Вагилевич тихо зайшов досередини, й ніхто не звернув на нього уваги: гості званого