Читати книгу - "Три листки за вікном"

сонце, й похмурніє, коли хмурніє небо. Вона гнівається, бо небо гнівається, і не відає гризот великорозумних. Через це і сходить з цього світу так само легко й просто, як та ж таки трава чи листя, і не знає самітницького похмурого відчаю, її горе – це горе матінки нашої Природи, а її щастя – спокійний плин. Ось чому так незмірно вабить мене саме ця жінка – вона сама природою є. Вона, як вітер, легковажна, але, як квітка, прекрасна. А ще я подумав, що, коли мислити способом дяка Савича, вона і дяк – це дві супротивні площини людського буття: яка мислить і яка відчуває. Вони обоє ваблять мене, і недаремно, мабуть, поміж себе співпритягаються.

– Тихіше тупочіть, пане канцеляристо, – сказала лукаво В'юнка, прокручуючись довкола мене. – Пан дяк уже похропують!

Я повернувся й побачив, що Савич і справді лежить на столі коло порожнього поставця і хропе, його сива борода оторочувала зблідле обличчя, і мені на мент стало жаль цього чоловіка. Але тепер не хотів цим перейматися, бо В'юцка раптом обійняла ззаду руками і притягла до своїх гарячих і тремких грудей.

– Навшпинечки, пане канцеляристо, – прошепотіла вона. – Навшпинечки звідси втечемо!

Ми прокрались у сусідній покій, і, коли В'юцка пішла мені назустріч, я зрозумів, що не належу собі. Обкидав поцілунками її обличчя й шию і запалав раптом так, як палає сухостійне дерево.

9

– В'юцко, моя В'юцко, – шепотів я. – Давай заберу тебе звідси, заберу до себе. Будеш мені жінкою, В'юцко, і не розлучатимемося ніколи.

В'юцка розсміялася тихо.

– Розпалені ви, пане канцеляристо, то й кажете таке, – мовила вона тверезо.

– Люблю тебе, В'юцко, – сказав я, обіймаючи її. – Через це й приїхав, що спати мені не давала.

– Це у вас пристрасть говорить, пане, – мовила вона розважливо. – А пристрасть мине, що тоді?

– Сама ж кажеш: коли любиться, то треба любити, – кинув я, трохи розчарований її розважністю.

– То ж любітеся, – мовила вона, – хіба я вам бороню? Але не пара я вам для життя, самі це добре знаєте… А в такому жартувати не годиться.

– Чому ж не пара, В'юцко? – спитав я знічено.

– Бо таки не пара, – сказала, легко вдаривши мене пальцем. – Прохолодитесь – і самі це скажете…

Я лежав навзнак, відчуваючи прикрість. Але в глибині душі знав, що вона каже правду. Ту правду, що її не годен я зараз збагнути, але яку чудово тямить вона. Бо трава й дерево знають, в якому місці їм рости. Ми, перемудрені, і справді щось губимо у світі. Хочемо зрозуміти те, що треба брати на відчуття, і сліпі та безпомічні через те стаємо.

– Чи ти не віриш у кохання, В'юцко? – спитав я тихо. – В те кохання, що все зрівнює і через усе переходить.

– Я вірю в життя, – сказала В'юцка.

– Але життя ж і твориться з любові і в любові.

– Чудне кажете, – засміялася В'юцка. – Як недосвідчений парубок. А ви ж уже не такий молодий, пане канцеляристо…

Я замовк присоромлений. Легше мені було розмовляти із Стефаном Савичем, ніж із нею. Ми з ним мислили майже однаково: через спільну пристрасть до віршів та книг і через те, що однаково відсторонювалися від живого, простого в своїй щоденності життя. Я навіть подумав, що перше речення у цій розмові з В'юцкою я промовив теж не простим голосом, а афектованим. Можливо, чоловік, якого вона чекала, мав би говорити з нею не так. Можливо, він взагалі з нею не говорив би, а тільки б подивився таким поглядом, в якому горіло б просте й зрозуміле бажання. Вона знала б, що значить той погляд, відчувала б коло себе силу його кулаків і широчінь його грудей. І прийшла б тоді до неї покірність, замішана на сльозах і трохи на страху. Вона знала б, що він прокинеться і перше його слово буде наказ. Не так легко вона тому наказові уляже, але коли уляже – це й буде початок її любові. Бо він не говоритиме їй чемних і великорозумних слів. В його погляді горітиме не тільки пристрасть, але й погроза, і, хоч вона не раз супроти нього збунтується, її серце буде його.

Зараз все відбувалося навпаки. Я лежав без руху, а В'юцка спала. З її грудей виривалося посопування, і я прикро скосив на неї очі. Вже світало, і в сірому сутінку її обличчя було виблякле. Між підборіддям та шиєю звішувався сальний капшучок, а довкола очей синіли тіні. Ще світилася красою, але в сірому світлі була її краса наполовину зруйнована.

10

Я зліз з полу і безшумно вдягся. Тоді, взявши чоботи в руки, навшпиньках пішов до дверей. Налапав защібку і тихо її зняв. Двері відчинити безгучно мені не вдалося, і вони рипнули. В'юцка перевернулася на бік, але не прокинулася.

Прихилив двері і вже тут узувся. Відтак підійшов до Савича, який спав на лаві, підклавши під щоку долоню. Обличчя його в рідкому світлі було погідне і майже радісне. Він усміхався, а мені здавалося, що переді мною лежить хлопчак. Приклав до голови сиве волосся і гадає, що когось так обдурить.

– Пане дяче, – торкнув його я. – Нам пора, пане дяче!.. Савич підхопився і, сівши на лаві, закліпав перестрашено.

– Га? – сказав голосно.

Я поклав пальця на вуста і зашипів:

– Тихше, пане Стефане. Вже світає, а нам пора. Дяк уже отямився.

– Чого так рано? – спитав пошепки.

– Щоб нас люди не побачили, – відповів я тихо. – Окрім того, хочу вже від'їжджати.

Дяк покірно встав, і ми крадьки вийшли надвір.

Була та пора, коли темрява розріджується просто на очах. Трава й бур'яни вилискували синьою памороззю, а землю трохи прихопило морозцем. Через городи між хат проглядали іржаві рудівські поля, паморозь випала й на них і синьо посвічувала. Савич горнувсь у латану свиту і пританцьовував з холоду. Я теж відчув морозець, що прокрався мені під одежу.

Вивів коня із В'юцчиної повітки, і ми пішли до виходу. Ворота було зачинено, і дяк почав вовтузитися біля засувів.

– Це мої засуви, – сказав він тремтячим від холоду голосом. – Не так легко і знаючому відчинити.

За ворітьми я скочив на коня. Темрява хутко покидала землю, тікаючи з-перед очей, наче відлітав це, махаючи крильми, величезний, як небо, птах.

– Сідайте, пане дяче, – сказав я, під'їжджаючи до стовпця, біля якого в'яжуть коней.

За мить дяк був у мене за спиною.

– Гарне вам снилося, пане дяче, що так усміхалися? – спитав я. – Мали таке осяяне обличчя.

– Бо таки