Читати книгу - "Кінець світу в Бреслау"

Бреслау,

24 грудня,

шоста година вечора

Мокк повільно йшов Клоштер-штрасе. Назустріч йому їхали сани. Вони проїхали повз нього, дзвонячи й поблискуючи кольоровим світлом ліхтариків, причеплених до козел візника. Мокк придивився до людей у санях. Маленька дівчинка в картатому пальтечку обіймала рученятами пакунок у білому папері, обв’язаний червоною стрічкою. Подарунок. Софі сиділа навпочіпки, пісяючи на долівку підвалу. А потім лежала на шматті під ялинкою й наділяла всіх усмішками. Наче святковими подарунками. Мокк теж отримав подарунок.

Він схопився за голову й звернув ліворуч перед лікарнею «Бетанія» в Марґаретен Дамм. Похитуючись, він витер світлим пальтом шорстку цегляну стіну, увійшов на якесь маленьке подвір’я й сперся на перекладину для витріпування килимів. Навколо нього ясніли святково оздоблені ялинковими гілками вікна. Вікна помешкання, до якого вели низенькі східці, не були заслонені. Звідти долинали слова колядки:

Мокк став на східцях й почав придивлятися до людей, що співали колядку. Двоє чоловіків високо піднімали кухлі з пивом і хиталися, змушуючи в такт їм похитуватися всіх присутніх за столом, їхні дебелі жінки голосно сміялися, демонструючи брак кількох зубів. Бабуся виймала останні цукерки з різдвяного календаря.[61] Діти або співали разом з батьками, або ж гасали навколо столу так швидко, що замалим не перекинули ялинки. З-під столу виглянула світла голівка й усміхнене личко хлопчика, якому було років, може, із чотири. У руці він тримав чоловічого черевика. Люди раділи й співали, бо мали на це право. Вони відпочивали після роботи. Мокк не мав такого права. Його робота ніколи не закінчувалася. Навіть зараз, коли він врятував місто від серійного вбивці. Його докази проти Гоккерманна висміє будь-який адвокат. «Викладач гімназії, історик, який пише історію міста, має в себе архівний аркуш. Він вкрав його, бо він потрібний для роботи. Це не значить, що він убив Пінцгоффера. Він провідував стару тітку у Вісбадені, аби привітати її з Різдвом. Це не значить, що він убив Кнюфера. Навіть, якщо це був не зовсім звичайний викладач гімназії, який, замерзлий, наче бурулька, та ще й у наручниках, без зусиль підтягується двадцять разів на рейці в приміщенні складу». Гоккерманн вийде на волю, а Мокка звільнять з роботи за садистське знущання з ув’язненого.

Він спустився східцями й вийшов з маленького подвір’я, яким лунали колядки біля затишних ялинок. На вулиці його знудило, він сперся руками об стіну й залишив на пухнастому снігу паруючу купку вириганого пряника. Витер губи й попрямував далі. Він проминав лікарню «Бетанія» й віллу Вебського. «Цікаво, як тепер почувається цей ненормальний учитель, ув’язнений у камері разом з дегенератом і вавилонською блудницею? Чи й справді він скрутив в’язи Кнюферові й утопив Пінцгоффера у відрі води? — Мокк легенько ляснув себе по щоці. — Звісно, вирішальним доказом стане цей вечір. Злочину не буде скоєно, бо убивця сидить у підвалі Віртової контори й не може його вчинити. Сьогодні він не зробить нічого поганого, а завтра або післязавтра у всьому признається. Сьогодні в цьому місті помруть лише від обжерливості або від старості».

Він йшов повільно, час від часу ковзаючись. Раптом побачив смужку блискучого розковзаного снігу. Він розігнався, як дитина, розправив плечі й відважно ковтнувся. Наприкінці ковзанки підошва лівого черевика наткнулась на маленький горбочок й на мить одірвалася від гладкої поверхні. Цього було досить. Мокк втратив рівновагу й різко змахнув руками. За мить він почув тріск хірургічного корсета. Різкий біль штрикнув його в потилицю. Він лежав на землі, терпляче чекаючи, коли вщухне біль, і дивився в зоряне небо. «А може, серед цих зірок є й зірка новою пророка? А що, коли на Антонієн-штрасе хтось скоїть убивство? Якщо якихось коханців застукає in flagranti[62] ревнивий чоловік і отруїть їх?» Мокк намагався підвестися, але йому вдалося лише стати рачки. «Я повинен бути там. На Антонієн-штрасе. З усіма людьми. Стежити за кожними дверима, допитувати й вимагати документи в усіх, хто входить до будинку». Він важко підвівся, кілька разів перевів подих і задер голову до вікон, за якими лунали голосні колядки. «Я можу хіба що поїхати до єврея Кляйнфельда, решта сидить удома, зі своїми родинами. Святкують. Навіщо відривати їх від дружин і дітей? Щоб стояли, заціпенілі від морозу, у якомусь будинку, невідомо навіщо? Адже убивця сидить у Віртовому підвалі. А на Антонієн-штрасе я поїду зі Смоложем. Місто в безпеці».