Читати книгу - "Замах на бродягу"

І потекли години, дуже схожі, очевидно, на ті, що їх проводив у цьому будинку сам хазяїн. Мегре навіть погортав кілька книжок із його дивовижної бібліотеки. Видно було, що всі вони були прочитані по кілька разів.

Потім він довго перебирав вудочки; йому здавалося, що такому чоловікові, як Трамбле, вудочки повинні були уявлятися ідеальним сховком.

— Дві тисячі франків на місяць протягом семи років… Солідний капіталець. Не кажучи вже про ті гроші, які він витрачав особисто на себе… Безперечно, десь тут мала бути кубушка.

О восьмій вечора, коли Мегре в пошуках сховку почав оглядати вольєри, перед будинком зупинилося таксі.

Це приїхав Люка в супроводі якоїсь молодички. В неї, видно, був поганий настрій.

— Я не знав, що робити; телефону тут немає, — трохи зніяковіло пояснив бригадир. — Кінець кінцем, я вирішив, що найкраще буде привезти її сюди. Це його коханка…

Дебела чорнява особа з грубуватим блідим обличчям. Пильно й насторожено глянувши на комісара, вона процідила:

— Сподіваюся, мене не збираються звинувачувати в тому, що буцімто я вбила його?

— Заходьте, заходьте… — тихо мовив Мегре. — У цьому будинкові ви, напевне, орієнтуєтеся краще за мене…

— Я?.. Та я вперше бачу цю смердючу халабуду… П'ять хвилин тому я навіть не знала, що вона існує… Ну й аромати!

Чутливістю в неї відрізнявся ніс, не барабанні перетинки. І, сідаючи, вона передусім змахнула порох із запропонованого їй стільця.

Ольга-Жанна-Марі Пуассонно, двадцять дев'ять років, родом із Сен-Жоріс-сюр-Ізер, без певних занять, мешкає в готелі «Босежур», вулиця Лепік, Париж, вісімнадцята округа. І одразу ж ця незграба з круглим, як диня, обличчям і зацокотіла:

— Прошу зауважити, пане комісар, що я сама до вас прийшла. Щойно я побачила фотографію в газеті, я собі сказала: іди, тобі немає чого боятися…

— Трамбле приходив до вас у готель?

— Еге ж, двічі на тиждень…

— Отже, хазяїн і обслуга знали його в обличчя?

— Ще б пак! Дуже добре знали. За ці п'ять років…

— Вони також бачили фотографію?

— Що ви маєте на увазі?

Вона прикусила губу — нарешті второпала.

— Хазяїн справді запитав мене, чи це, бува, не месьє Шарль на тій фотографії… Але я й сама прийшла б…

— Певна річ. Отже, ви його знали як месьє Шарля?

— Я познайомилася з ним випадково на бульварі Рошуар, коли виходила з кіно… Я працювала тоді офіціанткою в ресторанчику на майдані Кліші… Він поплентався слідом за мною… Сказав, що в Парижі буває лише вряди-годи, наїздом…

— Двічі па тиждень?

— Еге ж… Коли ми зустрілися вдруге чи втретє, він провів мене до готелю і зайшов подивитися, як я живу… Так це й почалося… Це він зажадав, щоб я кинула роботу…

Що знайшов у ній Трамбле? Чим вона його привабила? Очевидно тим, що, на відміну од тендітної, кощавої і білявої Жюльєтти, ця була висока на зріст, дебела, чорнява і гладка. Гладка — це, звичайно, головне. І, очевидно, її круглий, як диня, вид пов'язувався в уяві Трамбле з лагідністю, можливо, навіть і з чуттєвістю.

— Я невдовзі побачила, що він трохи пришелепуватий…

— Пришелепуватий?

— Ну, в кожному разі, з химерами… Він завжди торочив, що одвезе мене в село… Тільки про це й мріяв… Прийде, бувало, й одразу тягне посидіти де-небудь у парку на лавочці… Кілька місяців підряд він умовляв мене поїхати з ним до того ідіотського села бодай на два-три дні, і, нарешті, все-таки умовив… Ви, може, гадаєте, що мені там було дуже весело? Дзуськи!

— Він вас утримував?

— Давав лише на прожиття… Доводилося запевняти його, буцімто я сама шию собі сукні… Йому, бачте, хотілося, щоб я цілісінькі дні просиджувала з шитвом та церуванням… От сміхота! Я його вже скільки разів у три вирви гнала! Чого я тільки йому не казала! А йому хоч би що, пристав, як сльота… Приходить за день-два знову, подарунки приносить… Або пише довжелезного листа… Чого це ви смієтеся?

— Так, нічого…

Бідолаха Трамбле! Хотів одпочити від Жюльєтти, а нарвався на Ольгу!

— Виходить, ви з ним частенько сперечалися…

— Авжеж, частенько…

— І ви ні разу не поцікавилися, де він живе? Ніколи не пішли за ним слідом?

— Він мені сказав, що десь поблизу Орлеанського вокзалу, і я повірила… А втім, мені було байдуже…

— Звичайно, він не був вашим єдиним другом?

— Певна річ, у мене були й інші… Але нічого серйозного.

— А ви не розповідали їм про ваші стосунки з месьє Шарлем?

— Невже ви гадаєте, що я ним так пишалася? Він був схожий на паламаря з бідної парафії…

— І ви ніколи не бачили його в товаристві інших осіб?

— Ніколи… Я ж вам кажу, що для нього вся радість була посидіти зі мною де-небудь у парку на лавочці… Це правда, що він був дуже багатий?

— Хто це вам сказав?

— Я читала в газеті, що він, певно, одержав велику спадщину… А я залишилась без копійки за душею… Така вже, видно, моя доля…

О господи! Зовсім як та Жюльєтта!

— Скажіть, у мене можуть бути неприємності?

— Ну що ви! Ми просто перевіримо ваші свідчення. Ясно, Люка?