Читати книгу - "Роман юрби, Шевчук Валерій"

— Я ще не вмостився на оглядовому листку.

І всі ті, що мали прийти, почекали, поки равлик сяде на оглядовому листку, а може, того листка пожує, і тільки тоді рушили до саду під яблуню, де вранці любила загоряти Рая, а зараз стояла біла кішка в золотих черевичках. Чудова біла кішка, шерстина якої світилася; стояла вона, як людина, на задніх ногах, а передні згорнула на грудях. В роті в неї була сигарета, пуста її були наквацьовані червоною помадою, а очі підсинені й начорнені вії. А звідусіль, із бур’янів, з-за кукурудзи, із-за кущів квасолі, з-за мальв, з-за жоржин висувалися котячі морди, і всі вони явно були чоловічої статі, тобто чоловічі котячі морди, і всі вони співали хорал № 13 на честь юної красуні у золотих черевичках. Хорал той виконувався на таких високих нотах, що Васі Равликові здалося: в його садок завітала не одна Магаданша, а цілих їх три, і три пилорами розрізали вечір, дерева, Васю Равлика чи просто равлика, розрізали дім на три рівні куби порожнечі. І кожен куб хитався на землі, як човен на річці. Коти трохи осміліли й висунулися з бур’янів, кукурудзи та квасолі, розчесали собі гребінцями вуса, поклали на голови по кепочці з довжелезними козирками, на них були виварені проздовж двох годин у скрученому вигляді у відбілювачі "Іній" та пральному порошку рябі джинси, на ногах у них були кросівки "Adіdas", а на грудях — майки з написом "Robіnzon". І кожен кіт тримав на шиї підвішену гітару і тринькав-дримбав кігтиками, а голоси їхні завивали голосом Висоцького і співали по-блатняцькому срібній кішці в золотих черевичках хорал № 13-а. Кішка курила сигарету і постукувала по землі підбором, а біля неї сиділа юна, самовпевнена й надута жабка і тихо зневажала всіх котів, бо вважала себе співаком не такого низького смаку, і Вася Равлик у своєму довгому й теплому сні подумав, що ота жабка — він сам, але тільки в ті хвилини, коли він хоче здаватися справжнім мужчиною. А співаки з гітарами на шиї переодягли майки, на яких було написано "Canada" і намальовано кленового листка, а замість джинсів одягли штани з різнобарвних клаптиків, а на ноги взули кросівки "Puma" і заспівали голосом якогось іншого трубадура хорал № 13-б. І від того співу слухові перетинки у Васі Равлика стали такі розторгані, як квітка після кислого дощу, тож затулив собі вуха ріжками, але очі не загулював, бо хотів додивитися цього винятково модного спектакля. І спектакль уже пішов перед його очима німий, і Вася Равлик похвалив себе за передбачливість, бо коти раптом скинули з ший гітари і почали бити один одного тими гітарами по головах. А срібна кішка в золотих черевичках сміялася-заливалась, а зелений місяць під небом цвів, а в темряві кропиви зійшлися дві кішки: одна чорно-чорна, а друга — чорно-біла, і на всі заставки осуджували його, Васю Равлика, кажучи, що він не тільки дурний, а й сякий-такий, що він чортізна-який, бо прийняв до себе ту хвойду і заколотив цілу околицю, що ніколи, сказали ті вельмиповажні пащекухи, не збиралося в них на вулиці стільки котів і не ревли й не скавчали вони голосом того, що його всі тепер дуже вже хвалять, а за що хвалять, то й кат його розбере — тепер уже аби гітара і не німий, то вже й співак, а на того Ваську Равлика, мовила чорно-чорна кішка, треба заявити в міліцію, бо він тільки тоді вітається, коли вона в кошачій шкурі, а коли вона в шкурі людській, то й кирпу відвертає.

"А я йому казала, а я йому, лобурю, говорила, — заспівала чорно-біла кішка, — а я його сякого і такого попереджала, що тільки він з хати, а вона — за двері, тільки він за двері, а вона — із хати". "Мені ж неудобно з ним першою здороваться", — сказала чорно-чорна кішка, аж Вася Равлик чи, власне, равлик не витримав, вийняв ріжки з вух і проспівав цілком знущально:

— Драстуйте, тьоть Магаданша, драстуйте, тьоть Надь!

Але його слова заглушив вереск і рев: коти билися. Летіла шерстина запалювалась як маленькі фейєрверки; згоряли в небі зорі та місяць, колотилися, ніби всі разом танцювали брейк, буги-вуги, і вуги-буги; біля заростей кропиви грав оркестр хеві-метал і один із котів, напрочуд схожий на Шурку Куксу, обвішаний ланцюгами зі здибленою та вибіленою на вершечку шерстю, зі шкіряними браслетами, унизаними шипами і з кульчиком у лівому вусі у формі хрестика, ревів у мікрофон, а по вулиці гасали туди-сюди рокери в червоних касках і з котячими мордами під тими касками, зі здибленими трубами-хвостами. А в кропиві, у буйній її тьмі дві поважні кішки, чорно-чорна і біло-чорна, тобто Магаданша і ряба Надька, казали, що через того Васю Равлика на вулиці життя не стало, хоч Вася Равлик у всьому тому не брав ніякої участі, він, бідолаха, оглух, він, бідолаха, онімів, а листок лопуха, на якому сидів, хитався, як човен у бурю, і він перелякано прилип до того човна, бо вже йому трохи й страшно ставало. А коти під яблунею не тільки билися, верещали, а й так само танцювали, і вже між них танцювала з натхненним обличчям біла кішка в золотих туфельках, а коти вигиналися перед нею, метлялися, корчилися — все було, як у найкасовіших фільмах нашого часу і як у кращих кооперативних відеокафе; миготіла світломузика зір і місяця, й від того Вася аж приплющувався, а коли яскраво спалахувало, на мить завмирали скорчені, витягнуті, закручені, розкручені, злетілі, припалі, розгойдані, розметані котячі тіла з роздертими пащеками і в червоних касках рокерів. І чорні мотоцикли тьми з ревом промчалися через садка Васі Равлика, просто через оту шалену котячу дискотеку, потолочили кропиву, де ховалися Магаданша і ряба Надька в іпостасі нічних істот, і ці нічні істоти чкурнули з тих заростей, наче ракети чи військові реактивні літаки, і полетіли в пошуках непізнаних літаючих об’єктів, щоб подати тим, хто керує життям земним, донос на теперішню нікчемну розшаленілу молодь. І Вася Равлик, чи, властиво, равлик повільно злазив із лопушиного листка і повільно, злізши, побрів по росі, бо вже втомився. Він зайшов у дім, зачинив двері, зачинив вікна, роздягся і зморено витягся біля Раї, яка безживно лежала обіч нього й навіть не дихала. Тоді він засміявся і тихо сказав:

— Хе-хе, я зачинив двері й вікна, як же ти, біла кішко, додому тепер прийдеш?

7

Вася Равлик прокинувся з важкою головою. Настрій у нього був лихий, бо всі оті нічні мариська ще й досі мигали перед очима; мав таке враження, ніби безпробудно пив цілу ніч, а зараз йому в душі кисло і прісно.

— Слиш, ти, — штовхнув він Раю ліктем, — піди сніданок приготуй.

Відчував, що вона завмерла біля нього, навіть дихала ледь-ледь.

— Я кому сказав!

Ніякої відповіді.

— Не заводь мене, Райко! — мовив погрозливо. — Не будеш слухатися, виставлю!

По її тілі пробіг ніби трем, але вона й не рухнулася.

Тоді він зіскочив із ліжка, дав їй кілька ляпасів і штовхнув у бік кухні.

І вона пішла, навіть плаття не захопила.

Він знову ліг у ліжко і насторожено чекав. Коли приготує йому сніданка, він уже знає, як з нею вестися.

Рая виросла на порозі з розкудланим волоссям, запухлим від сну обличчям і з юним, залитим ранішнім сонцем тілом.

— Що? — спитав він грізно.

— Я не знаю, — шепнула вона.

— Що не знаєш?

— Не знаю, що варити.

— Почисть картоплі, — мовив він. — Там у коробці під столом.

Зникла, чути було, як висуває залізну коробку. Він усміхнувся. Нечутно встав із ліжка і, ступаючи навшпиньках, пішов подивитись.

Рая сиділа на стільці, тримала картоплину в руках і крутила її.

— Чого не чистиш?

Здригнулася і злякано на нього подивилася.

— Я не знаю як, — сказала самими вустами.

— Ти що, ніколи не чистила картоплі?

— Нє, — мовила — Мамка їжу зі столовки приносила.

— Господи! — звів Вася Равлик руки. — 3 якого лісу ти прийшла? Візьми ножа, ось так, дивися, й чисть.

Узяв ножа й картоплину і показав, як чистити:

— Отак!

Але вона сиділа з кам’яним лицем.

— Нє, — сказала. — Це ти сам собі роби!

— Бити буду! — понуро пригрозив.

— Не бий мене, Вась! — прожебоніла вона тонко.

— Чисть картоплю!

— Нє, — похитала вона головою.

Тоді він замахнувся — вона заверещала. Кинулась у куток і там зібгалася у грудку: гола, нещасна, тремтлива, з переляканими очима. Наставила руки, ніби захищалася, І йому знову стало її жаль.

— Де ти росла? — спитав він лагідніше.

— На Мальованці, — тихо відповіла.

— Ти в лісі росла, а не на Мальованці.

— Ну да, там і ліс є, — сказала Рая.

— Іди вдягнися, — наказав, а сам сів на стільця, щоб чистити картоплю.

— А бити мене не будеш?

— Ні, — сказав понуро. — Морока мені з тобою.

Вийшла з кутка і, сторожко на нього озираючись, пішла з кухні.

За хвилю стала в дверях.

— Чого? — спитав він.

— Не виганяй мене, Вась, — прожебоніла.

— Візьми віника і замети хату, — наказав він. — Це ти вмієш?

— Сам роби, — мовила вона тужно.

— Не знаю, чи ти малохольна, чи ти дурна, — сердито буркнув Вася. — А ліжко застелити можеш?

Вона захитала заперечно головою.

— Хіба не бачиш — нікому ти така не потрібна, — сказав гостро.

— Не виганяй мене, Вась, — знову прожебоніла.

— Іди, дрихни! — буркнув він і щосили кинув обчищену картоплину в миску з водою.

Було йому на душі бридко. Одне те, що з природи був не брутальний і вести себе так, як вів, понуджував, а може, й прокинувся сьогодні не з тієї ноги, а може, це отой ідіотський сон так його скошлатив. Знову береться за те саме, а чи треба її понуджувати, коли жити з нею все одно не збирається. Отак він міркував, а той брат-равличок, котрий сидів у нього в голові, уже єхидненько йому нашіптував, що мовляв він, Вася Равлик, брехунець і хоче сховатись у собі самому глибше, ніж може сховатися звичайний равлик у хатку, навіть думкам і рішенням своїм не довіряє, бо в нього слово — капуста. Адже обіцяв, що не буде її бити, а вже кілька разів ударив. "Але ж із нею не можна інакше!" — кволо спробував захиститися Вася Равлик. "А нащо тобі інакше, — єхидно спитав брат-равличок, — коли ти вирішив з нею лише погратися — зірвати вишню, яка висить над дорогою, — фігурно сказав брат-равличок, — навіщо ж ту вишню в’язати до гілки у власному садку?" Але Вася Равлик не міг відповісти на ті равличкові резони, бо не вмів. Він чистив картоплю й сердито жбурляв її у миску з водою. Там же, за спиною, були розчинені двері в малу, прохідну кімнату; він знав, що вона залита сонячними стягами, і вони тягнуться од вікна до підлоги сивими полотниськами; сюди виходять ще одні двері, за якими стоїть у сірій сутіні (сонце туди не сягає), а може, плаває, ліжко і там спокійно посапує та, з якою він живе ось уже третій тиждень.