Читати книгу - "Нічний подорожній, Ярослав Гжендович"

— Ти хотів іти з нами, коли ми купуватимемо рабів, — зауважує Атлейф. — Нам доведеться купити десь двадцять чоловіків і кілька дівчат. Я двох, Ґрунальді двох. Потрібні і на весла, і в будинок.

— Піду. Справа в тому, що ті, кого я шукаю, могли потрапити в неволю. Звідки беруться невільники?

— Ну, спочатку якийсь невільник зустрічає невільницю, а потім… — схоже, незважаючи на коров’ячі очі, на моєму обличчі все ж помітні якісь емоції, оскільки Останнє Слово раптово замовкає.

— Я питаю, чи хтось тут полює на людей, щоб потім їх продати?

— Ні. Їхні родичі тебе вбили б. У вас так роблять? Усі одне одного хапають і продають? Це бранці з чужих країв, іноді в’язні. Також, трапляється після родових чвар. А ще є закон, за яким злочинець може бути відданий потерпілому, аби відпрацювати провину. Але це не назавжди: бранці йдуть у неволю на десять років, в’язні — на двадцять, а засуджені — на скільки присудять.

Я хочу ще про щось запитати, але раптово біля нашого столу виростають двійко місцевих у повних обладунках: один із сокирою в руках і зі щитом, другий — із коротким списом.

— Ти — той дивний чужинець, якого називають Нічним Подорожнім, і який мешкає в Гарячого Кременя?

— Так, — кажу я, відчуваючи занепокоєння. — У чому справа? На нього знову напали?

— Тобі тре йти до суду. Під Глід Істини.

Перед моїми очима моментально постає образ вулички з трьома трупами Людей Змія, а потім перспектива утоплення в сітці з вуграми. Цифрал реагує на удар страху і відразу активується.

Драккайнен кинув на вартових довгий погляд, розраховуючи сили. Незважаючи на зброю, вони не здавалися йому небезпечними.

Атлейф відставив ріг і дуже повільно підвівся з лавки, дивлячись на прибулих. Ґрунальді сунув у рота великий і вказівний пальці і оглушливо свиснув.

На одному з «вовчих кораблів» пролунали крики і тупіт ніг.

— Нікого, хто сидить за столом із Людьми Вогню, нікуди не поведуть, — сказав Атлейф рішуче. — Він — чужинець. Прибув на Узбережжя нещодавно і не не міг з кимось посваритися, оскільки ніхто його не знає, крім нас. Він не може мати суперечок у країні, куди щойно прибув.

«Ой, можу», — подумав Драккайнен, який був замішаний — якщо швиденько прикинути — у п’ятьох різних убивствах.

— Крім того, він не знає наших законів, а тому не можна його звинувачувати в їх порушенні.

— Є закони, які в усьому світі однакові, — флегматично відповів той, що з сокирою. — А до них належить і закон про грабіжників. Лифдаґ Годівник Риб, торговець кіньми із Землі Солоної Трави, каже, що цей украв у нього найкращого в табуні коня, якого він вів на ярмарок.

— Той Годівник Риб повинен краще охороняти свій товар і не морочити голову чоловікам на ярмарку, — процідив Ґрунальді.

Потім звернувся до Драккайнена: — Ти вкрав коня в того Лифдаґа?

— Ні, — відповів Драккайнен. — Але правда в тому, що я зустрів самотнього коня в лісі і зловив його. Бачив, що в нього на шкірі є якийсь знак, але там нікого не було. Добре, я піду. Побачимо. Заплачу тому Годувальнику Риб — і справу закрито.

— Один ти не підеш. Ти один із нас, і в такому випадку всі Люди Вогню підуть під Глід Істини.

— Як там у вашому законі? — запитав Вуко моряка, коли вони йшли вже вдесятьох у бік натовпу на віддаленому лузі. — Якщо в коня є знаки, але він втече від власника, його треба віддати?

— Чого б це! — обурився Ґрунальді. — Я взагалі не чув, щоб хтось віддавав знайденого коня.

Лифдаґ Годувальник Риб відразу справляв огидне враження. У нього були круглі блідо-блакитні очі і ріденька борідка, яка була схожа на купку водоростей. Крім того, він був якийсь блідий і глевкий, немов недопечена булка. Навколо стояло кілька осіб, але, схоже, цей суд не вважався дуже видовищним.

— Я Йольґвір Місяць На Обличчі, оповісник закону, — оголосив старий, що сидів біля багаття на високому білому валуні. — Тут стоїть Лифдаґ Годувальник Риб і заявляє, що ти відібрав у нього коня, який повинен був бути принесений у жертву богу моря Медіру. Твердить, що один із його людей упізнав тварину, на якій ти в’їхав у місто. Він обрав мене, щоб я розсудив суперечку, оскільки вважає, що мусить тебе вбити, і хоче, щоб з тебе зняли мир осіннього віче. Що ти на це скажеш?

— Вельмишановний Йольґвіре, — почав Драккайнен. — Я не знаю Лифдаґа, ніколи його не бачив, і нічого в нього не крав. Того коня я зустрів далеко звідси, в лісі, коли йшов над річкою від Пустки Тривоги. Я був один і заблукав у лісі. Я зловив його, і тепер він мій. Але, якщо Лифдаґ доведе, що кінь насправді був його, я готовий йому заплатити звичайну ціну, яку він бере за коней, додавши кілька монет як відшкодування збитку. Адже коня я не віддам.

— То із Землі Солоної Трави він жене стада вздовж річки Вларіни? Ти йшов сюди через Пустки Тривоги? — запитав Ґрунальді.

— Я йшов прямо вздовж берега, — взяв слово Лифдаґ. — Кінь був викрадений вночі на дюнах, сім днів дороги звідси на північ. Забрали його силою Того, Хто Діє. Ми почули гуркіт — і раптом коня не стало. Він зник із середини табуна. Мав