Читати книгу - "Поліція"

— У мене немає дозволу на носіння вогнепальної зброї.

— Видаю тобі тимчасовий дозвіл, — сказав Фалькейд. — Ситуація того потребує. Поліцейська інструкція, параграф такий-то. Напевно.

Харрі зарядив пістолет і пішов по гравієвій доріжці, коли назустріч ньому з будівлі вибіг молодик із кривою шиєю, як у пелікана. Борлак його ходив туди-сюди, наче він щось їв. Харрі помітив, що ім’я на табличці на лацкані його чорного піджака відповідає імені портьє, з яким Харрі розмовляв по телефону. Портьє не знав, чи знаходиться постоялець у номері чи взагалі у готелі, але обіцяв перевірити. Харрі суворо-пресуворо велів йому не робити цього, а просто продовжувати працювати, як ні в чому ні бувало, і зберігати спокій, бо тоді ні він, ні хтось інший не постраждає. Побачивши семеро одягнених у чорне й озброєних до зубів мужиків, вказівку щодо збереження спокою, звичайно, виконати було складно.

— Я віддав їм майстер-ключ, — вимовив портьє з помітним східноєвропейським акцентом. — Вони сказали, щоб я йшов на вулицю і…

— Станьте за нашою машиною, — прошепотів Фалькейд, вказуючи великим пальцем за спину.

Харрі одійшов від них. Тримаючи пістолет перед собою, він обігнув будинок і опинився в тінистому яблуневому саду, що тягнувся до огорожі сусідньої ділянки. Літній чоловік, що сидів на терасі з "Дейлі телеграф" у руках, опустив газету й подивився на нього поверх окулярів. Харрі показав напис великими літерами "ПОЛІЦІЯ" на жилеті, притиснув указівний палець до губ, отримав у відповідь короткий кивок і зосередився на вікнах четвертого поверху. Портьє пояснив їм, де знаходиться кімната ймовірного білоруса, сказав, що до неї веде один коридор, який закінчується тупиком, і що вікна номера виходять у сад.

Харрі поправив навушник і став чекати.

Через кілька секунд почалося. Пролунав глухий удар від розриву шокової гранати в зачиненому приміщенні, а слідом за ним — дзенькіт шибок.

Харрі знав, що тиск повітря зробить на тих, що знаходяться у приміщенні, тільки один ефект — вони на якийсь час оглухнуть. Але вибух у поєднанні зі сліпучим світлом і раптовим штурмом у перші три секунди вводить у ступор навіть підготовлених людей. А "Дельті" більше трьох секунд і не знадобиться.

Харрі чекав. І ось у навушнику пролунав приглушений голос. Повідомлення було очікуване:

— Кімната чотириста шість під контролем. Порожньо.

А ось продовження змусило Харрі вилаятися вголос:

— Схоже, він побував тут і забрав свої речі.

Коли прибули Катрина й Бйорн, Харрі стояв, склавши руки на грудях, у коридорі перед 406-м номером.

— Схибили? — запитала Катрина.

— Не встигли, — відповів Харрі, хитаючи головою.

Слідом за Харрі вони увійшли до готельного номера.

— Він поїхав прямо сюди, узяв усе своє майно і виїхав.

— Усе? — запитав Бйорн.

— Усе, за винятком двох використаних ватних паличок і двох трамвайних квитків у відрі для сміття. Плюс корінець квитка на футбольний матч, який, здається, ми виграли.

— Ми? — запитав Бйорн, оглядаючи стандартний в усіх відношеннях готельний номер. — Ти маєш на увазі "Волеренгу"?

— Збірну. Матч проти Словенії, як тут написано.

— Наші виграли, — підтвердив Бйорн. — Я пам’ятаю тільки через те, що була нічия і Рісе…

— Ти б і так запам’ятав, людино дощу. Ти…

— Гей!

Вони обернулися до Харрі, який роздивлявся корінець квитка.

— Ти можеш згадати, що тоді сталося, Бйорне?

— Що?

— Куди тебе викликали?

Бйорн Гольм почухав бакенбарди:

— Значить, так, був ранній вечір…

— Можеш не продовжувати, — перервав його Харрі. — Це було вбивство Ерленда Веннесли в Марідалені.

— Он як?

— Воно сталося того ж вечора, коли наша збірна грала на стадіоні "Уллевол". Дата написана на квитку. Сьома година.

— Ой! — зойкнула Катрина.

У Бйорна Гольма на обличчі з’явився страдницький вираз.

— Тільки не кажи цього, Харрі. Будь ласка, не кажи, що Валентин Єртсен був на цьому матчі. Якщо це так…

— …то він не може бути вбивцею, — закінчила за нього Катрина. — А нам же дуже хочеться, щоб він ним був, Харрі. Тож скажи тепер що-небудь, що по-справжньому надихне нас.

— Гаразд, — відповів Харрі. — Чому цей квиток не валявся у сміттєвому кошику разом із ватними паличками і трамвайними квитками? Чому він залишив його на столі, коли прибирав з нього усе інше? Поклав його саме на те місце, де ми його напевно знайдемо.

— Він створює собі алібі, — сказала Катрина.

— Він залишив нам цей квиток, щоб ми стояли ось так, як оце зараз, — продовжив Харрі. — Щоб нас несподівано здолали сумніви, щоб нас паралізувало. Але це просто уривок квитка, і він не доводить, що Валентин був на матчі. Навпаки, в очі кидається не лише те, що він буцімто був на футбольному матчі, в місці, де ніхто не запам’ятає конкретну людину, але й те, що він із нез’ясованих причин зберіг свій квиток.

— На квитку є номер місця, — сказала Катрина. — Можливо ті, що сиділи обабіч і ззаду згадають, хто на нім сидів, і чи не було воно порожнє. Я можу пошукати за номером місце, може, й знайду.

— То зроби це, — кивнув Харрі. — Але ми вже намагалися у той же спосіб перевірити ймовірні алібі в театрі і кіно. І з’ясувалося, що через три-чотири дні люди не пам’ятають тих, хто сидів поряд з ними.

— Ти маєш рацію, — покірно сказала Катрина.

— Матч збірної, — сказав Бйорн.

— Ну то й що? — відповів Харрі, заходячи до ванної і вже збираючись розстебнути штани.

— Матчі збірної провадяться за правилами Міжнародної федерації футболу, — сказав Бйорн. — Хуліганство.

— Авжеж, чудово! — почулося із-за дверей ванної. — Чудово, Бйорне!

Двері ванної знову зачинилися.

— Що? — закричала Катрина. — Про що це ви?

— Камери, — сказав Бйорн. — ФІФА зобов’язує організаторів знімати публіку на випадок, якщо під час матчу виникне безлад. Це правило виникло на хвилі футбольного хуліганства у дев’яності роки, щоб поліція могла ідентифікувати призвідників безладів і засудити їх. І вони просто знімають трибуни упродовж усього матчу з такою хорошою якістю, що кожну особу можна збільшити та ідентифікувати. А у нас є номер сектора, ряду і місця, де; сидів Валентин.

— Не сидів! — вигукнула Катрина. — У нього немає ніякого права опинятися на цьому записі, розумієш? Тоді нам доведеться починати все спочатку!

— Звичайно, вони могли встигнути стерти записи, — сказав Бйорн. — Під час того матчу ніяких безладів не було, а директива про зберігання даних напевно містить вказівку, скільки часу необхідно зберігати запис.

— Якщо записи збережені на комп’ютері, то для того, щоб видалити їх із жорсткого диска, недостатньо просто натиснути на клавішу "Delete".

— Директива про зберігання даних.

— Намагатися назавжди видалити файл — це те ж саме, що видалити