Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

на дзвінок, а почувши, що звіт майже готовий, попросив детективів прибути наступного ж ранку, і то якомога раніше. Вони з Віллеттом були вельми раді, що бодай на одному з фронтів справа нарешті зрушила з місця, бо хай звідки походила та дивна, писана мінускулами записка, було загалом зрозуміло, що «Кервен», якого необхідно знищити, не хто інший, як бородатий незнайомець з його незмінними окулярами. Чарльз боявся цього чоловіка і сам писав Віллетту, що того потрібно вбити і розчинити у кислоті. Ба більше — під іменем Кервена Аллен листувався з європейськими чаклунами і, очевидно, вважав себе аватаром покійного некроманта. Тепер же нове невідомо ким написане послання стверджувало те саме — «Кервена» слід убити, а тіло розчинити в кислоті. Надто вже очевидним був зв’язок між двома повідомленнями, щоб ним нехтувати; зрештою, чи не планував сам Аллен убити молодого Ворда за намовою істоти, яка йменувала себе Гатчинсоном? Звісно, знайдений ними лист ніколи не потрапляв до рук бородатого чужинця, проте з тексту було зрозуміло, що Аллен уже виношував плани, як розправитися з молодиком, якщо той буде надто «норовливий». Зрозуміло, що слід було попередити наміри Аллена і, не вдаючись до радикальних заходів, кудись його помістити, де б він не зміг заподіяти шкоди молодому Чарльзу Ворду.

Того дня, без надії сподіваючись здобути бодай якусь дрібку інформації стосовно найбільших таємниць цієї справи з того єдиного джерела, яке могло цією інформацією поділитися, батько з доктором поїхали до бухти і навідали молодого Чарльза у шпиталі. Віллетт спокійно і серйозно розповів йому про все, що там побачив, запримітивши, як юнак блідне з кожною наступною деталлю, що тільки підтверджувало правдивість його слів. Доктор намагався досягти максимально драматичного ефекту, стежачи, чи не здригнеться, бува, Чарльз від опису закритих ям і безіменних покручів, які в них перебували. Але Ворд залишався незворушним. Віллетт на мить спинився, а тоді обуреним голосом заговорив про те, як ті істоти голодували за його відсутності. Він докоряв юнакові за його дивовижну негуманність, і сам здригнувся, почувши у відповідь сардонічний сміх. Вочевидь, збагнувши марність запевнень, що ніяких підземель там не існувало, Чарльз, здається, сприймав усю цю пригоду як похмурий жарт, лише іноді хрипко посміюючись із деяких моментів. Тоді він зашепотів у відповідь, і жахливе враження від сказаного посилювалося тоном його хрипкого голосу: «Чорт його забирай, вони їдять, але того не потребують! От у чому ґудз! Місяць, кажете, нічого не їли? Пане-добродію, майте розум! Чи відаєте, який то насміх зі старого Віпла з його пустопорожніми погрозами? Чого б то ви думали він напівоглух від тего галасу із Зовнішніх світів, але нічого не бачив і не чув у тих керницях! Він же й не помишляв, що вони там є! Чорти би вас забрали, та ж ті прокляті тварюки виють там, ще відколи Кервен пощез іще сто і п’ятдесят сім літ тому!»

Більше Віллетт не витягнув з юнака жодного слова. Наляканий, проте сповнений рішучості, він повів оповідь далі, сподіваючись, що якась із деталей зможе вирвати його співбесідника із стану того божевільного спокою, який він зберігав. Доктор з болем дивився на обличчя юнака, і споглядаючи зміни, які відбулися з ним за останні місяці. Воістину, цей хлопчина прикликав з небес безіменні жахіття. Коли Віллетт згадав кімнату з формулами та сіруватим порошком, Чарльз здригнувся. На його обличчі знову з’явилась знущальна посмішка, коли він почув, що Віллетт прочитав у зошиті, він навіть зронив, що то старі нотатки, які нічогісінько не означатимуть для того, хто глибоко не обізнаний з історією магії.

— Проте, — додав він, — якби ви знали слова, щоб воззвати до того, що було в тій урні, ви б оце зі мною не говорили. То був Нумер 118, і я собі так міркую, для вас було би немалим потрясінням, якби ви зазирнули до мого списку в іншій кімнаті. Я ще не воззивав до нього, хотяж і помишляв про те акурат того дня, як ви мене сюди ласкаво запросили.

Тоді Віллетт розповів про те, як проказав заклинання, про сірувато-чорний дим, який здійнявся; він розповідав і бачив, як уперше за увесь час на обличчі Чарльза Ворда проступає найсправжнісінький жах.

— Воно прийшло, і ви зараз тут, живі? — гарикнув Ворд, його голос нараз позбувся силуваних хрипів, натомість залунав розкотисто, наче резонуючи у бездонній печері. Окрилений і натхненний цим успіхом, Віллетт відчув, що зараз він панує над ситуацією, і у своїй відповіді процитував пересторогу з листа, яка залишилась у нього в пам’яті.

— Кажеш, Номер 118? Тільки ж ти не забувай, що із каменів нині хіба один на десять зостався на старім місцю. Нікогди не будеш певен, нім запитаєш!

А тоді, без жодного попередження, він витяг написану мінускулами записку і помахав нею перед очима пацієнта. Кращого ефекту годі було й бажати — тієї ж миті Чарльз Ворд знепритомнів.

Звісно, вся ця розмова відбувалася цілком таємно від тутешніх лікарів, щоб вони, бува, не звинуватили батька і доктора в тому, що ті потурають божевільним маренням шаленця. Тож доктор Віллетт із паном Вордом без сторонньої допомоги підняли зомлілого молодика і поклали його на канапу. Ледь очунявши, пацієнт забурмотів щось про якусь звістку, що її треба негайно доправити Орну та Гатчинсону; тож коли він повністю прийшов до тями, доктор оповів йому про тих дивних осіб, принаймні один з яких був йому лютим ворогом, раз нарадив докторові Аллену, як його збутись. Здавалося, це одкровення нітрохи не вплинуло на Чарльза, але ще до того, як Віллетт усе розповів, на обличчі пацієнта з’явився зацькований вираз. Після цього він не промовив більше ні слова, тож батько нещасного та Віллетт пішли геть, наостанок іще раз застерігши його від Аллена, на що юнак відповів, що про цього персонажа вже належно подбали і що більше він не заподіє йому жодної шкоди, навіть якщо дуже захоче. Цю фразу супроводжував злісний смішок, і чути його було вельми боляче. Вони не переймались комунікаціями, які Чарльз міг налагодити з тією страхітливою парою з Європи, бо знали, що адміністрація шпиталю затримує всі вихідні листи для перевірки і не пропустить жодної незрозумілої чи й просто незвичайної писанини.

Утім, ця історія з Орном і Гатчинсоном, якщо то справді були чаклуни-вигнанці, мала цікаве продовження. Спонукуваний якимось незрозумілим передчуттям, породженим жахами останнього часу, Віллетт зв’язався із міжнародним прес-бюро і попрохав надсилати йому повідомлення про всі варті уваги злочини і просто незрозумілі події у Празі та східній Трансильванії; за шість місяців серед численних перекладених статей, які він отримав, йому вдалося знайти дві, на його думку, вельми важливі. У першій йшлося про повне руйнування будинку в найстарішому кварталі Праги та зникнення лиховісного старого на ім’я Йозеф Надек, який мешкав там відлюдьком, відколи всі себе пам’ятали. У другій — про страшний вибух в горах Трансильванії на схід від Ракуша і загибель усіх мешканців лиховісного замку Ференці, про пана якого селяни розповідали жахливі речі, а солдати додавали, що його невдовзі мали викликати на серйозний допит до Бухареста, якби цей випадок не урвав його життя, що тривало в цих краях,