Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

— Шо це ти? — спитав Шпеник, коли Страйк сів навпроти й опустив під стіл власні пакунки.— Морда страшна.

— Та нічого,— відповів Страйк, у якого текло з носа й калатало серце.— Застудився чи що.

— Так, шоб не дихав на мене,— застеріг Шпеник.— Тіки цього нам в хаті не вистачало. Захара тільки оговталася від грипу. Пиво будеш?

— Е... ні,— відповів Страйк. Думка про пиво раптом викликала відразу.— Можеш мені принести води?

— Йоханий бабай,— буркнув Шпеник, підводячись.

Коли він повернувся і поставив перед Страйком склянку води, той без зайвих преамбул почав:

— Хочу в тебе спитати про один випадок. То був дев’яносто другий чи дев’яносто третій рік. Тобі треба було в місто, машину ти мав, але не міг сісти за кермо. Щось із рукою, вона в тебе була в гіпсі.

Шпеник нетерпляче знизав плечами, мовляв, хто такі дрібниці пам’ятає? Все життя Шпеника складалося з нескінченної низки травм, що їх він отримував чи завдавав, і випадків, коли треба було їхати в справах, пов’язаних з готівкою, наркотиками, погрозами чи бійками. За ті періоди, коли Шпеник сидів по в’язницях, його професійне середовище змінювалося хіба трохи. Половина хлопців, з якими він працював підлітком, загинула від ножа чи передозування. Один кузен помер у поліційній машині, іншого застрелили в потилицю — вбивцю так і не спіймали.

— Ти мав щось відвезти,— провадив Страйк, намагаючись дати підказки Шпениковій пам’яті.— Якісь сумки чи то з наркотою, чи то з грошима, не знаю. Тобі треба було негайно знайти водія, я погодився. Ми поїхали до стрипклубу в Сохо. Називався «Шельми».

— А, «Шельми»,— кивнув Шпеник.— Так його вже немає. Років десять чи п’ятнадцять як зачинився.

— Коли ми приїхали, там був гурт чоловіків перед входом. Один з них — великий чорний лисий тип...

— От пам’ять,— розвеселився Шпеник.— Можна в цирку виступати. «Куш, хлопчик з феноменальною пам’яттю»!

— ...і ще такий самий здоровань — ніби латинос — із чорною фарбованою чуприною і довгими баками. Ми зупинилися, ти опустив вікно, а він підійшов поговорити з тобою і зіперся на дверцята рукою. Мав очі як у басета, а на руці — великий золотий перстень з лев’ячою...

— Гнійний Риччі,— кивнув Шпеник.

— Ти його пам’ятаєш?

— Куше, сам як думаєш, якшо я ім’я сказав?

— Так. Вибач. Ти знаєш, як його звати насправді?

— Ніко, Нікколо Риччі, але всі кажуть «Гнійний». Бандит старої школи. Сутенер. Мав кілька стрипклубів і кілька ломбардів. Старий Лондон як він є. Починав у банді Сабіні ше пацаном.

— Ще раз, як ти сказав? «Риччі»? З подвоєнням?

— А нашо тобі?

Страйк витягнув з кишені «Що ж сталося з Марго Бамборо?», розгорнув на фотографіях з різдвяної вечірки в клініці та простягнув Шпенику. Той узяв з підозріливим виглядом. Якусь мить придивлявся до чоловіка з золотим перснем, тоді повернув книжку Страйкові.

— Ну? — спитав Страйк.

— Наче він. Де то?

— У Клеркенвеллі. Різдвяна вечірка в лікарів.

Шпеник трохи здивувався.

— Сабіні якраз у Клеркенвеллі був годувався, га? Ну й бандити теж до лікарів ходять, не?

— Це вечірка,— пояснив Страйк.— Вони не на роботі. Нащо Гнійному Риччі приходити до лікарів на вечірку?

— А я знаю,— знизав плечима Шпеник.— Убити когось?

— Цікаве припущення,— сказав Страйк,— бо я розслідую зникнення жінки, яка там була того вечора.

Шпеник кинув на нього косий погляд.

— Гнійний Риччі вже той-во,— тихо сказав він.— Зовсім старий.

— Але ще живий ?

— Живий. Здали в будинок для літніх.

— Звідки ти знаєш?

— Мав справи з Лукою, його старшим.

— Сини пішли тим самим шляхом?

— Ну, банд Маленької Італії вже нема. Але то бандити, так,— кивнув Шпеник. Тоді нахилився через стіл і тихо додав: — Слухай сюди, Куше. Тобі проблеми з пацанами Гнійного Риччі не треба.

Вперше в житті Шпеник так застерігав Страйка.

— Якшо ти хоч на крок підійдеш до їхнього старого чи спробуєш на нього шось повісити, сини з тебе шкуру здеруть. Січеш? Їм усе як два пальці. Підпалять тобі офіс. Дівку твою поріжуть.

— Розкажи мені про Гнійного. Все, що знаєш.

— Куше, ти чуєш, шо я тобі кажу?

— Та розкажи мені про нього, бляха-муха.

Шпеник насупився.

— Шльондри. Порнуха. Ше наркота, але в першу чергу жінки. Працював тоді ж, коли Джордж Корнелл, Джиммі Гамфріз, ота вся братія. Отой золотий перстень йому типу Денні Лев подарував. Денні Лев — то авторитет з Нью-Йорка. Типу вони родичі. Не знаю, чи правда.

— А тобі не траплявся тип на прізвище Конті? — спитав Страйк.— Мабуть, трохи молодший за Риччі.

— Нє. Але Лука Риччі — псих грьобаний,— відповів Шпеник.— Коли ця твоя мадама зникла?

— У 1974 році.

Він чекав, що Шпеник не повірить власним вухам і посміється над самою думкою про те, що за сорок років ще можна щось відшукати, але давній друг тільки насупив брови і продовжив хрускотіти пальцями з невпинністю жука-точильника. Детектив раптом усвідомив, що Шпеник знає про давні злочини та їхні довгі тіні більше, ніж більшість поліціянтів.

— Її звали Марго Бамборо,— сказав Страйк.— Зникла дорогою до пабу. Нічого не знайшли —