Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 "Неймовірні пригоди", Yu Lee"

– Все ж Нік мав рацію, кажучи про те, що ти через півгодини бігати будеш, – злегка всміхаючись сказала подруга.

– Невже був, хоч найменший привід засумніватися в моїх словах? – навіть якось здивовано запитав Нік. – У мене немає, звички брехати.

– Брехати, може, й немає, а от недомовляти багато чого, це – будь ласка. Але не про це зараз, мені ось що цікаво, – згадалася одна маленька деталь. – Ви нащо одразу всім гуртом у цю печеру полізли? Хіба хтось не мав залишатися зовні?

– Ми непокоїлись за тебе! – сказала лисиця.

– Ну, ти, напевно, тяжку травму повинна була отримати, – сказав Том. – А зцілення зціленням, але за твою безпеку перед Августієм відповідаю я.

– Емм…, дякую за таку турботу, – я навіть якось застигла від почутого.

– Анко, ти не злись на нас, – з усмішкою попросила мене подруга, і коли вона так просила, я вже точно не могла їй відмовити.

– Гаразд проїхали. Але все ж таки не варто було залишати на горі всі наші речі і їжу, – нагадала я. – Думаю ми все одно до них повернемось, а зараз краще покажіть, де ви вихід знайшли, може, знайдемо там щось цікаве, – сказала я і вони повели нас із Ніком кудись у темряву. Ми, звичайно ж, скористалися магією світла, яка полегшила наш похід печерою, але все одно подальша невідомість лякає і насторожує. Мало, що чекає на нас попереду, може глухий кут, а може новий обвал, ніхто цього не знав. Так ми йшли мовчки з півгодини, поки Том не порушив мовчання.

– А може, ну його, краще повернемося і виберемося так само, як і потрапили сюди? Бо мені теж здається що ми вчинили дурницю коли лишили все на горі.

– Повертатись погана прикмета, – раптом посміхаючись, випалив Нік.

– Та ну! Нісенітниця це все! – не погодилася з ним Ліфумія. – Ми завжди можемо повернутися назад, а зараз давайте подивимось, що далі знаходиться. Тим паче що при такій холодризі їжа там точно не пропаде.

– Згодна з усіма вами! Адже неможливо визначити глибину калюжі, поки не зробиш крок в неї. Тож будемо досліджувати печеру далі, а раптом вона нам шлях укоротить, чи взагалі ми тут дракона знайдемо, – намагалася я виглядати оптимістом.

– Не подобається мені ця нескінченна дорога в нікуди, – бубонів собі під ніс мій напарник.

– Томе, ми повернемося назад, якщо щось піде не так. І взагалі, ми тільки півгодини йдемо, а ти вже скиглиш.

– Слухайте, мені здається, чи печера зменшується, – раптом сказала лисиця, яка йшла попереду всіх, і спокійно змогла дотягнутися до стелі рукою.

– Ти маєш рацію, до цього ми якось просторіше йшли, а зараз йдемо ланцюжком один за одним, – я теж помітила зміни в розмірах печери.

– Я тут дещо знайшла, – почули ми нашу шпигунку, яка пішла далеко вперед і раптом втратили її в темряві. Ми йшли не дуже швидко і за хвилину натрапили на стіну, а точніше на кінець печери, як ми думали.

– Бачите, сюди навіть не було сенсу йти, – впевнено сказав Том. – Чекайте, а куди тоді поділася Ліфумія?

– Тут щось не так. Десь має бути вихід, інакше не повинно бути протягу, – нагадала я, і почала водити руками по стіні, раптом ми чогось не помітили.

– Народ, ви там скоро? – почули ми десь зовсім поруч голос лисиці.

– Скоро, ти тільки скажи, куди поділася, – і тут я щось намацала, а точніше навіть навпаки. Моя рука вільно пройшла крізь стіну печери, що мене дуже здивувало. Хлопці цього не помітили, оскільки обстежили протилежну частину стіни. Я спробувала витягнути свою руку назад, але в мене нічого не вийшло і мені стало страшно. – Що за чортівня! – сказала я, і в мене потроху починала наростати паніка. Я навіть відчувала, як моє серцебиття прискорилося.

– Щось трапилось? – запитав Нік, і перед ним відкрилася картина, як мене затягує в цю стіну.

– АААааа, – закричала я від несподіванки. Мене хтось схопив за руку і силоміць потягнув на себе, після чого я знову кудись упала. Мабуть, у тій печері, звідки я випала, рівень підлоги вищий, ніж у місці, де я приземлилася. Піднявши голову, я побачила перед собою подругу. – То це ти мене сюди затягла? – запитала я з претензією.

– А хто ж ще, – усміхнулася вона.

– Навіщо?

– Просто іншого виходу вже не було, ти руку не витягла б, я перевіряла. Єдине, що можна було на той момент зробити, це пройти сюди, – пояснила вона.

– Ти впевнена? – Перепитала я і, піднявшись на ноги, повернулася до стіни, з якої вивалилася, щоб спробувати повернутися назад. Притулившись до неї, я почула ледь чутний голос Ніка. Він щось обговорював із Томом, а після голоси взагалі затихли. Через секунду, я опинилася на підлозі, через те, що на мене хтось упав.

– Оце так зустріч, – глузливо сказав Нік, височіючи наді мною. Добре хоч, не всією вагою приклався, бо розчавив би.

– Справді, чого це ти надумав падати на мене? – але він не відповів, а лише посміхнувся до мене.

– Ой, – щось згадав Нік. – Краще швидше забратися з цього місця, Том повинен слідом за мною йти, – зрозумівши, що він має на увазі, ми з Ніком відкотилися в протилежні боки. На щастя ми встигли вчасно, тому що за мить на місце, де ми знаходилися, вже впав Том.