Читати книгу - "Син Нептуна, Рік Рірдан"

— Усім нам страшно.

— Але Свято Фортуни... — Френк на мить замислився. — Уже запівніч, так? Отже, зараз двадцять четверте червня. Свято почнеться сьогодні на заході сонця. Ми повинні дістатись льодовика Хаббард, перемогти велетня, якого неможливо перемогти на його рідній землі, і повернутись до табору перш ніж його захоплять — на все менше вісімнадцяти годин.

— І коли ми звільнимо Танатоса, він може забрати твоє Життя. І життя Хейзел. Повір мені, я теж про це думав.

Френк поглянув на Хейзел, яка досі тихенько посапувала. Її обличчя не було видно за каштановими кучерями.

— Вона мій найліпший друг, — промовив Френк. — Я втратив маму, бабусю... я не можу втратити і її.

Персі подумав про своє старе життя — про маму в Нью-Йорку, про Табір Напівкровок, про Аннабет. За вісім місяців він утратив усе. І навіть тепер, коли спогади повертались... домівка здавалась недосяжно далекою. Він уже був у Підземному царстві й повернувся звідти. Він дивився в обличчя смерті безліч разів. Сидячи за цим столом, за тисячі миль від домівки, у місці, куди не сягає влада олімпійських богів, він почувався самотнім як ніколи — Френк та Хейзел були його єдиною втіхою.

— Я не втрачу жодного з вас, — пообіцяв він. — Я не дозволю цьому статись. І, Френку, ти чудовий ватажок. Хейзел сказала б те ж саме. Ти потрібен нам.

Френк опустив голову. Його, здавалось, поглинули думки. Зрештою він почав хилитись уперед, поки не грюкнувся головою об стіл. Він захропів в унісон із Хейзел.

Персі зітхнув.

— Ще одна блискуча промова від Джексона, — пробурмотів він. — Набирайся сил, Френку. Попереду важливий день.

* * *

На світанку крамниця відчинилася. Власник дещо здивувався, побачивши трьох підлітків, які спали за його столом. Та коли Персі розповів, що вони були з-поміж потерпілих у вчорашній залізничній аварії, чоловік їх пожалів та пригостив сніданком. Він покликав свого приятеля-ескімоса, який мав будиночок біля Сьюарда. Незабаром вони вже тряслись по дорозі на побитому пікапі, який зійшов з конвеєра приблизно в той час, коли народилась Хейзел.

Хейзел і Френк сиділи в кузові. Персі їхав попереду, поруч зі зморшкуватим старим, який пахнув, наче копчена сьомга. Чоловік розповідав йому про інуїтських[49] богів: Ведмедя та Ворона, і тепер Персі тільки й міг, що думати про те, аби не зустріти цих духів. У нього і без цього було достатньо ворогів.

Пікап зламався за кілька миль від Сьюарда. Водій цьому наче не здивувався. Вочевидь, подібне траплялось з ним ледь не щодня. Чоловік сказав, що вони можуть почекати, поки він полагодить двигун. Та оскільки до Сьюарда залишалось недалеко, Персі з друзями вирішили піти пішки.

Годині десь о дев’ятій ранку вони видерлись на пагорб й побачили, оточену горами, затоку. Друзям відкрився вид на тонкий півмісяць міста, причали, що впадали у воду, і круїзні судна в бухті.

Персі здригнувся. Круїзні судна пов’язувались у нього не з найліпшими спогадами.

— Сьюард, — промовила Хейзел. Вона ніби не дуже раділа рідному місту.

Вони втратили вже цілу купу часу, і Персі не подобалось, як швидко сходить сонце. Дорога виляла навколо пагорбу, але здавалось, що міста можна дістатися швидше, якщо піти навпростець крізь луки.

— Ходімо. — Персі зійшов з дороги.

Земля тут була грузькою, але він не звертав на це уваги, поки Хейзел не скрикнула:

— Персі, ні!

Наступний крок пройшов крізь ґрунт. Персі почав тонути, наче камінь у воді, поки земля не зімкнулась над його головою і не поглинула його всього.

XLI Хейзел

— Лук! — крикнула Хейзел.

Френк нічого не запитував. Він зняв рюкзак і скинув з плечей лук.

Серце Хейзел шаленіло. Вона не думала про цей болотистий ґрунт — маскек[50] — із часів своєї смерті. Тепер, коли вже було запізно, вона пригадала лиховісні застереження місцевих жителів. Грузький мул і гнилі рослини утворювали поверхню, що здавалась твердою, але насправді була навіть гіршою за сипучі піски. Глибина трясовини сягала не менше двадцяти футів, і вибратися з неї було неможливо.

Хейзел намагалася не думати, що буде, якщо довжини лука виявиться недостатньо.

— Тримай кінець, — сказала вона Френку. — Не відпускай.

Вона вхопилась за інший кінець, глибоко вдихнула і стрибнула в трясовину. Земля зімкнулась над її головою.

І раптом Хейзел почала згадувати.

«Тільки не зараз! — хотіла крикнути вона. — Елла сказала, що з минулим покінчено!»

«О, люба моя, — промовив голос Геї, — це не одне з твоїх провалів у минуле. Це подарунок від мене».

Хейзел знову опинилася в Новому Орлеані. Вони з мамою сиділи в парку біля дому і снідали. Вона пам’ятала цей день. Їй було сім років. Мати щойно продала один із перших коштовних камінців Хейзел — маленький діамант. Жодна з них поки що не знала про прокляття.

Королева Марі була в чудовому настрої. Вона купила апельсиновий сік для Хейзел і шампанське — для себе, а ще пончики в шоколаді та цукровій пудрі. Хейзел навіть отримала у подарунок коробку новеньких пастельних олівців та блокнот. Вони сиділи поруч: Королева Марі щось весело наспівувала, а Хейзел малювала.

Навколо прокидався французький квартал — усі готувались до Марді-Ґра. Лунали мелодії джазових гуртів. Карнавальні платформи прикрашали свіжозрізаними квітами. Діти сміялись і бігали одне за одним, хоча ледве не падали під тягарем купи строкатих намист на шиях. Ранкова зоря забарвлювала сонце золотистим багрянцем, і тепле вологе повітря пашіло ароматом магнолій і троянд.

Найщасливіший ранок у житті Хейзел.

— Ти можеш тут залишитись. — Мати привітно усміхалась, але її очі вкрились білою заслоною. І голос належав Геї.

— Це все несправжнє, — промовила Хейзел.

Вона спробувала підвестись, але м’яка трав’яна перина наганяла на неї дрімоту. Аромат свіжого хліба і шоколадної глазурі п’янив. Був ранок Марді-Ґра, і світ здавався повним можливостей. Хейзел майже вірила, що для неї існує світле майбутнє.

—