Читати книгу - "Королівство, Galina Vasilievna Moskalets"

– Ненавиджу їх! – вигукнула Олімпія. – Не згадуй мені про них! Хоча б зараз...

– Як хочеш, мамо.

Серпень відвернувся, щоб не заплакати. Він пам'ятав, як ще зовсім малий, лягаючи спати, повторював на самоті: «Мамо, чому ти не приходиш?»

І в Марка теж не було мами. Але вони ніколи про це з ним не говорили.

– Розказуй далі, – попросив він. – Скільки хочеш. Хоч до вечора!

– Зажди, я мушу трохи перепочити й подіти кудись свою злість, – сказала Олімпія. Вона вийшла на балкон і підставила розпашіле лице під дощ. Далеко внизу на кущі завис чорний серпанок, що обрисами нагадував птаха. Поки вона збирається з силами, щоб продовжити розповідь, ми поглянемо, що діється зараз у столиці.

41

Крутиголовці очікували прибуття Імператора. Ніхто не знав, що трапилось на кордоні. Солдати вдягались у парадні мундири, начищали зброю і через святкові клопоти втратили пильність. Погода була не надто урочиста: накрапав дощ, який міг перерости в справжню літню зливу. Мортіусу, Соні та Люцині вдалося трохи обсохнути в альтанці у віддаленому куточку парку. Тепер вони змушені були продовжувати шлях пішки, що навіть тішило. Але куди йти? Мортіус наполягав на телестудії, однак Соня з Люциною, вимокнувши в ставку, не погоджувались постати перед очима глядачів. Тигрисик, як завжди життєрадісний, передав:

– Мама каже, що наша дівчинка простудилась, і їй треба переодягнутись.

І докинув від себе:

– Нам усім би не завадило гаряче молоко чи кава...

– На жаль, жертви неминучі... – зітхнув Мортіус. – Треба щось робити. Жінки такі тендітні істоти, завжди чхають і кашляють. Пошукаємо якусь добру душу...

– А що таке душа, таточку? – поцікавився Тигрисик. Мортіус розгубився:

– Ніхто не знає, що таке душа. Але я не про цю душу. Я мав на увазі просто добру людину, яка побачить нас мокрих, холодних...

–...голодних, – додав Фелікс.

–...і вирішить ці проблеми.

– Ходімо вже! – розхвилювався Тигрисик.

– Ти вже забув, як за нами гнались крутиголовці? Може, вони десь тут зачаїлись?

– О ні! – вигукнула Люцина, однак Соня її заспокоїла:

– Вони нас жодного разу не бачили. Ми можемо видати себе за мандрівний цирк. Я колись таке чула. Дощ паде, тому ми й змокли...

– Може, варто вас відвести до Онися? – запропонував Мортіус.

– Еге ж, щоб він мав через нас клопіт!

– Ми не дуже схожі на циркових артистів, – замислилась Люцина. – Ті завжди веселі. А що, як нас захочуть перевірити? Я нічого не вмію: ні фокусів, ні по канату ходити... Та й Королівству зараз не до цирку. Помер їхній король.

– Саме тому ми й не будемо виступати! – Вигукнув Мортіус, мозок якого вже трохи відігрівся й почав працювати швидше. – Скажемо, що наш фургон поламався, і ми його залишили десь он там...

Він тицьнув навмання рукою.

– Як бачите, ситуація зовсім не безнадійна!

І справді, поблукавши трохи, вони надибали великий будинок із написом «Дім мандрівників», себто готель. Господиня, старша огрядна пані в мереживному фартусі, злякалась дивних гостей, але швиденько спровадила їх до окремої кімнати.

– Вибачте, що ми наслідили! – пропищала Люцина, згадавши правила гарного тону.

– Пусте, дитино моя! Мене більше хвилює, що тут зупинились чиновники з Імперії. На щастя, вони поїхали до палацу й повернуться тільки увечері...

– Шановна пані! – поважно мовив Мортіус. – Ми не вчинили нічого лихого, і затримаємось у вас ненадовго. Дівчата змокли й змерзли, а у всіх нас бурчить у животах...

– Я все зрозуміла! – спинила його мову господиня. – Ви поводились дуже необережно. Зараз я знайду сухий одяг, а потім ви переодягнетесь і поїсте...

Коли жінка вийшла, Мортіус звів очі до неба:

– Оце і є добра душа. Зрозумів, Тигрисику?

Колобок повалився на бік. «Сподіваюсь, це не пастка, – подумав обережний житель Серединного світу. – Бува й таке». Про всяк випадок він виглянув із вікна й перевірив, чи легко воно відчиняється.

– Що ти робиш? – спитала Соня.

– Нічого. Вивчаю, які в Королівстві защіпки на вікнах...

Коли Соня з Люциною переодягнулись у сусідній кімнаті, їхню одежу господиня помістила в нагріту сушарку, зауваживши:

– Таким гарним дівчаткам слід бодай іноді вдягати сукні!

Люцина зітхнула:

– Та ж ми усе в дорозі та дорозі. Аж набридло!

– Рано чи пізно кожен шлях закінчується, – розважливо мовила пані господиня. – Звідки ж ви?

Люцина не хотіла брехати й сказала:

– Здалеку.

– А й справді, навіщо мені знати більше? – задумливо мовила жінка. – Ходімо снідати!

Хтозна, чи в Серединному світі власник готелю вдовольнився б такою відповіддю. Тому тутешні звичаї подобались Люцині все більше. Після сніданку, що складався з булочок, масла, яєць, молока і варення, мандрівники повеселішали. Фелікс навіть встиг передрімати в Люцини на колінах. Але тут Мортіус нарешті звернув увагу на великий годинник, що висів на стіні й вигукнув:

– Боже, одинадцята година! Ми нічого не встигнемо!

– Може б, котик і дівчинка залишились? Я скажу, що вона моя племінниця, а котик мусить сидіти чемно, щоб його не запримітили. Мої коти живуть тимчасово в сусідів. Сподіваюсь, сьогодні все вирішиться...

– Я не дозволю себе замкнути! – заявив Фелікс.

Господиня від несподіванки впустила тарілку на підлогу:

– Оце так! Де ж ти навчився розмовляти?

– Біда навчила, – поважно відказав Фелікс. – Треба ж якось спілкуватись із людьми. А то радиш, попереджаєш, а вони не слухають...

– Дякую, але ми підемо з усіма, – твердо сказала дівчинка.

Тієї ж миті хтось натиснув на клямку, і двері відчинились. До кімнати зайшов величезний білий пес невідомої породи. Хвіст у нього був чомусь рудий і не пасував такому гарному собаці. У зубах він тримав клапоть паперу.

– Ласунчик пошту приніс! – защебетала господиня.

Пильне око Мортіуса одразу ж зауважило, що то була одна з листівок, які вони розкидували і клеїли вночі. Господиня взяла листівку й прочитала:

– «Громадяни Королівства! Женіть крутиголовців геть!»

– То не я писав! – похопився Мортіус.

Господиня здивувалась:

– Я ж не кажу, що це ви...

– Це – політично некоректно, – не вгавав Мортіус. – Я б не насмілився...

Але погляди господині виявились радикальнішими:

– Чому? Крутиголовці такі грубі, невиховані. Уявляєте,