Читати книгу - "Сніговик"

Він сів у машину, дістав мобільний і набрав номер Бйорна Гольма.

– Так, Харрі? – відповів сонний і майже до невпізнанності гугнявий голос.

– Судячи з голосу, тебе добряче прихопило, – сказав Харрі.

– Схоже на те, – відповів Гольм. – Бісова застуда. Лихоманить навіть під двома ковдрами. Пекельний стан.

– Слухай, – перервав його Харрі. – Пам’ятаєш, я просив тебе виміряти температуру тих курей, яких рубала Сильвія Оттерсен, щоб визначити, коли це сталося?

– Ну?

– І ти ще потім сказав, що одна була тепліша за інших двох.

Бйорн Гольм пирхнув:

– Так. А Скарре пожартував, що у неї була лихоманка. Взагалі-то можливо.

– А я вважаю, що її зарізали після того, як Сильвію було вбито. Не менше ніж через годину.

– І хто ж це зробив?

– Сніговик.

Очікуючи відповіді, Харрі почув, як Гольм смачно висякався, а потім сказав:

– Тобто ти вважаєш, що вона взяла сокиру Сильвії, пішла назад…

– Ні, сокира залишилася в лісі. Я мав на це звернути увагу, але тоді я нічого не знав про розжарену петлю.

– А що ти там мав видивитися?

– Та шия ж у курки була обвуглена! Чорна з країв. Імовірно, петлю використовував саме Сніговик.

– І навіщо їй було вбивати цю курку? – продовжував дивуватися Гольм.

– Щоб зафарбувати усю стіну в червоне.

– Що?

– У мене ідея, – відповів Харрі.

– Дідько, – пробурмотів Гольм. – У мені, звісно, через оцю твою ідею треба негайно вилазити з постелі? Так?

– Ну… – промимрив Харрі.

Виявляється, снігопад вирішив просто трохи перепочити, бо о третій годині на весь Естланн знову посипалися великі важкі пластівці. Траса Е16 була вкрита сірим простирадлом снігової каші, яка стікала аж з Беруму.

Не доїжджаючи до Солліхьогда, Харрі з Гольмом звернули на лісову просіку.

За п’ять хвилин вони стояли в дверях перед Ролфом Оттерсеном. За його спиною Харрі побачив Ане Педерсен, котра сиділа на дивані у вітальні.

– Нам треба ще раз поглянути на підлогу в сараї.

Ролф Оттерсен поправив окуляри, а Бйорн Гольм голосно та важко кашлянув.

– Будь ласка, – погодився Оттерсен.

Харрі з Гольмом пішли до сарая, а худа чоловіча фігура продовжувала стояти на ґанку, повернувшись у їхній бік.

Верстат, де Сильвія різала курей, стояв на тому самому місці. Від курей, звісно, не залишилося й сліду – ані від живих, ані від мертвих. До стіни була прихилена гостра лопата. Такою сніг не прибирають, а копають землю. Харрі підійшов до дошки з інструментами. Силует сокирки, яка мала там висіти, нагадав Харрі, як на місці злочину крейдою обводять тіло жертви.

– Коротше, я вважаю, що Сніговик повернувся й зарізав ще одну курку, щоб її кров’ю залити підлогу. У нього була тільки одна можливість – зафарбувати все у червоне.

– Ти вже це казав. Тільки я все одно до пуття нічого не зрозумів.

– Якщо людині треба сховати червону пляму, вона може її змити або зафарбувати у червоне все довкола. Гадаю, Сніговик хотів щось приховати. Якісь сліди.

– Які ще сліди?

– Щось червоне, що не можна було прибрати, змити, бо необроблене дерево швидко всотує будь-яку рідину.

– Кров? Вона намагалася приховати плями крові під іншою кров’ю? Це і є твоя ідея?

Харрі обійшов верстак, сів навпочіпки, відчув, як руків’я револьвера Катрини Братт у нього за поясом уп’ялося йому в живіт. Він подивився на підлогу. Там усе ще було видно рожеві розводи.

– У тебе є з собою знімки, які ми тут зробили? – запитав Харрі. – Починай з тих місць, де було найбільше крові. Особливо тут, поряд з верстаком.

Гольм дістав знімки із сумки.

– Отже, зверху був шар курячої крові, – сказав Харрі. – Але була й інша, та, що встигла проникнути в щілини та всотатися у волокна дерева. Вона не могла змішатися з курячою, бо курячою залили набагато пізніше. Як вважаєш, зможеш видряпати трохи тієї, першої крові, на аналіз?

Бйорн Гольм кліпнув і без особливого натхнення поцікавився:

– І що ти хочеш, щоб я тобі сказав?

– Єдина відповідь, яка мені потрібна, – «так».

Гольм відповів кашлем, що розривав легені.

Харрі потупцяв назад до житлового будинку. Постукав, Ролф Оттерсен відчинив двері.

– Мій колега побуде ще в сараї, – пояснив Харрі. – Можна він потім зайде трохи погрітися?

– Звісно, – не дуже охоче відповів Оттерсен. – А що ви намагаєтеся розкопати цього разу?

– А я хотів запитати вас про те саме, – наголосив Харрі. – Я помітив сліди землі на лопаті.

– Ах, це… Ставив стовпчики для огорожі.

Харрі подивився на вкриту снігом землю, яка тягнулася до самого лісу, що темнів удалині. Цікаво, що Оттерсен міг там загороджувати? Він був упевнений: в очах Оттерсена промайнув страх.

Харрі кивнув на вітальню:

– У вас гості… – Тут його перервав дзвінок мобільного.

Це був Скарре.

– Знайшли ще одного, – повідомив він.

Харрі подивився на ліс і відчув на чолі та щоках пластівці снігу, що танули.

– Кого «ще одного»? – запитав він, хоча вже здогадався про все з голосу Скарре.

– Ще одного сніговика.

Психолог Х’єрсті Рьодсмуен зателефонувала старшому інспекторові Кнуту Мюллеру-Нільсену, коли вони з Еспеном Лепсвіком уже збиралися йти.

– Катрина Братт заговорила, – повідомила вона. – Вважаю, вам слід під’їхати до лікарні й послухати, що вона розповідає.

Розділ 32

День двадцять перший. Резервуари

Скарре йшов попереду Холе, залишаючи за собою сліди в снігу, що білів між деревами. Ранні сутінки попереджали, що зима вже на порозі. Над ними виблискувала вогнями телебашта Трюванн, а під ними – Осло. Харрі приїхав сюди з Солліхьогда й припаркувався на стоянці, де щовесни, подібно до мігруючих лемінгів, збиралися випускники, щоб пуститися у ритуальні дорослі пригоди: танці, випивка, флірт, секс. Коли Харрі був випускником, машини в нього не було, а тусовок він не любив.

– Його знайшли якісь любителі піших прогулянок, – сказав Скарре.

– І вирішили зателефонувати до поліції, щоб розповісти, що в лісі стоїть сніговик?

– Вони гуляли з собаками, ну і… коротше, сам побачиш.

Вони вийшли на галявину. Забачивши їх, до них попростував молодий чоловік.

– Томас Хелле, відділ розшуку зниклих, – відрекомендувався він. – Ми раді, що ви тут, Холе.

Харрі здивовано поглянув на молодого поліцейського, але, здається, той не жартував.

Вище на пагорбі Харрі побачив хлопців із криміналістичного відділу. Скарре нахилився, і Харрі слідом за ним прослизнув під стрічкою загорожі. Вони пішли стежкою, протоптаною навмисне, щоб не