Читати книгу - "Історія Лізі"

Лізі повзла й повзла до розкиданого вмісту скриньки, не відриваючи погляду від жовтого плетеного квадратика. Вона запитувала себе, а чи знайшла б вона його з власної ініціативи. Навряд: адже вона заповнила свою порожнечу в пам’яті. Але тепер…

Аргументи проти божевілля падають із тихим шарудінням.

Схоже, це справді так. А якби впала її дорогоцінна багряна завіса, то чи супроводжувалося б її падіння таким тихим, сумним шарудінням? Вона не здивувалася б, якби так і було. Почати з того, що вона завжди була зітканою з павутиння; досить згадати про те, скільки вона вже пригадала.

Не треба більше, Лізі, не смій, зупинися.

— Цить! Замовкни! — прохрипіла вона.

Її покалічена грудь болісно пульсувала й горіла пекучим вогнем. Скот дістав свою рану в груди; тепер вона має свою. Вона згадала, як він ішов до неї через моріжок того вечора, вийшовши з темряви, тимчасом як Плутон гавкав, гавкав і гавкав на сусідньому обійсті. Скот, який простягував їй те, що раніше було рукою, а тепер перетворилося ніби на згусток застиглої крові, з якого стриміло щось дуже приблизно схоже на пальці. Скот, який сказав, що це кривавий бул і він присвячує його їй. Скот, який трохи згодом вимочував цей шматок м’яса в тазі, наповненому слабким розчином чаю, сказавши їй, що цього методу він навчився

(це придумав Пол)

від свого брата. Тоді ж таки він сказав їй, що всі Лендони зцілюються швидко, що інакше вони не могли. Цей спогад провалився вниз до наступного, коли вона й Скот сиділи під деревом ням-ням три чи чотири місяці по тому. Кров потекла з рани широкою смугою, сказав їй Скот, а Лізі запитала, чи Пол потім вимочував свої рани в чаї, і Скот сказав ні…

Мовчи, Лізі, він ніколи цього не казав. Ти ніколи не запитувала його про це, й він ніколи не казав.

Але вона запитувала. Вона запитувала його про все на світі, і Скот їй завжди відповідав. Не тоді, не під деревом ням-ням, а згодом. Тієї ж таки ночі в ліжку. Їхньої другої ночі в «Оленячих рогах», після кохання. Як могла вона про це забути?

Лізі полежала кілька хвилин на килимі білого слимакового кольору, відпочиваючи.

«Ні, я ніколи не забувала, — сказала вона собі. — Це було в багряному кольорі. За завісою. Велика різниця».

Вона знову втупилася в жовтий квадратик і поповзла далі вперед.

Я точно знаю, що лікуватися чаєм ми стали пізніше, Лізі. Повір мені, я знаю.

Скот лежить поруч із нею, курячи, дивлячись, як підіймається вгору струминка диму від його сигарети до того місця, де вона зникає. Як зникають червоні та білі смуги на стовпчику — символі перукарського цеху. Як зникає іноді сам Скот.

Я знаю, бо саме тоді я став вивчати дроби.

У школі?

Ні, Лізі. Він сказав це з якимсь особливим притиском, ніби дорікаючи їй за таке наївне припущення. Лендон Скажений ніколи не був татом такого зразка. Ми з Полом навчалися вдома. Тато називав школу загоном для віслюків.

Але якими були порізи Пола в той день, — коли ти стрибав із лави, — тяжкими? Не просто подряпинами?

Тривала пауза, поки він спостерігає, як дим закручується у спіраль, підіймається і зникає, залишаючи за собою струминку гіркувато-солодких пахощів. А тоді одразу:

Тато різав глибоко.

На цю холодну впевненість немає можливої відповіді, тому вона мовчить.

А він потім каже:

Хай там як, а це не те, про що ти хочеш запитати. Запитуй, Лізі. Не треба стримувати себе. Ти маєш мене запитати.

Вона не змогла чи не була готова пригадати, що ж було далі, але тепер пам’ять несподівано підказала їй, як вони покинули свою схованку під деревом ням-ням. Він узяв її на руки під тією білою парасолею, і через мить вони вже були зовні, під снігопадом. І ось тепер, коли вона повзла на руках і колінах до перекинутої кедрової скриньки, пам’ять

(божевілля)

упала крізь отвір у часі

(упала з тихим шарудінням)

і Лізі нарешті дозволила своєму розумові повірити в те, що її друге серце, її таємне сховане серце, знало давно. Протягом якоїсь миті вони були вже не під деревом ням-ням і не зовні, під снігопадом, а в іншому місці. Воно було тепле й наповнене туманним червоним світлом. Воно було наповнене далеким співом пташок і тропічними запахами. Деякі з них були їй знайомі — запахи франжипану, жасмину, бугенвілії, мімози, вологої землі, яка дихала і на якій вони стояли навколішках, мов закохані, що ними вони й були, — але найзапашніші з них вона досі ніколи не нюхала, і тепер їй нестерпно хотілося знати, як вони називаються. Вона пам’ятає, як відкрила рота, щоб заговорити, а Скот затулив їй

(цить, мовчи)

його долонею. Вона пригадує, як здивувало її те, що вони вдягнені по-зимовому в такому тропічному місці, й вона побачила, що він наляканий. Адже щойно вони стояли під снігопадом. Під отим божевільним снігопадом у місяці жовтні.

Як довго перебували вони в проміжному місці? Три секунди? Можливо, навіть менше. Але тепер, пересуваючись навкарачки, бо вона була надто слабка й надто приголомшена, щоб зіп’ястися на ноги, Лізі нарешті захотіла дізнатися всю правду про це. На той час, коли вони повернулися до «Оленячих рогів» у той день, вона майже спромоглася переконати себе, що нічого не було, але це було.

— І воно повторилося, — сказала вона. — Повторилося вночі.

Їй страшенно хотілося пити. Якби набрати ще одну склянку з крану, але альков бару був тепер позад неї, вона повзла в протилежний від води бік, і їй пригадалося, як одного разу Скот заспівав одну з пісень друзяки Генка, коли вони поверталися додому в ту неділю: Цілий день бачив я лише голу пустелю. І жодної, жодної краплі води.

Ти нап’єшся, люба моя дитино.

— Нап’юся? — у неї досі нічого не вилітало з рота, крім здушеного хрипіння. — Ковток води мені, звичайно, допоміг би. Мені так болить.

На ці слова відповіді не було, і, мабуть, вона й не потребувала її. Вона нарешті доповзла до речей, розкиданих навколо перекинутої кедрової скриньки. Потяглася