Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

порятунку в анонімках. Ось чому я так картаю себе насамперед. Розумієте, хтось у Лімстоку тяжко страждає, а я про це навіть не здогадувалась. А мусила б. Не слід втручатись у чуже життя, і я ніколи не втручаюсь. Але нещастя цієї людини таке глибоке, воно як сепсис, отруює все, чорнить і спотворює. Якби хто-небудь міг розрізати його, як пухлину, дати отруті витекти, все б минулося безболісно. Ох бідолашна, бідолашна, — закінчила місіс Дейн Калтроп і встала, щоб іти.

Я не міг погодитися з нею. Хай там як, а в мене не було ніякої симпатії до анонімниці. Але я не втерпів і спитав:

— Скажіть, місіс Калтроп, ви не здогадуєтесь, хто ця жінка?

Вона подивилася на мене своїми гарними розгубленими очима і сказала:

— Здогадуюсь, але ж я можу помилятися, правда? — і швидко вийшла.

За мить її голова з'явилась у прочинених дверях, і вона спитала:

— Містере Бертоп, чому ви досі не одружилися?

У когось іншого це виглядало б просто зухвальством, але не в місіс Дейн Калтроп.

— Ну, скажімо, не знайшов підходящої жінки, — почав я іронізувати.

— Хай так, але, повірте, це не зовсім вдала відповідь. Чоловіки так часто одружуються з непідходящими жінками, — виголосила вона і зникла за дверима.

— Ти знаєш, я починаю думати, що вона божевільна. Але мені вона подобається, — сказала Джоанна. — У Лімстоку її побоюються.

— Я теж трохи побоююсь.

— Тому, що не знаєш, у який бік вона поверне?

— Так. Мене збиває з пантелику перебіг її думок.

— Ти теж думаєш, що анонімниця дуже нещаслива?

— Мені зовсім не цікаво, що думає і почував ця проклята відьма! А ось її жертв мені шкода, — сердито відказав я.

Тепер дивно згадувати, як у своїх судженнях про стан анонімниці після самогубства місіс Сіммінгтон ми не врахували найочевиднішого. Гріффіт визначив, що вона впивається своєю силою. Я сказав, що вона розкаюється у своєму вчинкові. Місіс Дейн Калтроп її шкода. Та неминучого ми не врахували, скоріше я не врахував, а саме — страху. Бо зі смертю місіс Сіммінгтон листи перейшли з однієї якості в іншу. Не знаю, як було насправді з сином місіс Сіммінгтон, гадаю, Сіммінгтон це знав, але після самогубства становище анонімниці стало дуже серйозним. Тепер не могло бути й мови про те, щоб посилати листи заради жартів. Поліція стала активною; викликали експерта зі Скотленд-ярду. Для анонімниці тепер стало життєво важливим лишитися невикритою.

Якщо припустити, що страх був головною реакцією, то за ним слідом мало йти щось іще. Цього я теж не врахував, хоча воно мало бути очевидним.

Наступного ранку ми з Дяюанною спустилися снідати досить пізно. Тобто пізно за уявленнями Лімстока. Було пів на десяту — час, коли в Лондоні Джоанна розплющувала очі, а я ще міцно спав. Однак напередодні увечері, коли Партрідж спитала: «Сніданок о пів на дев'яту чи о дев'ятій?» — ні я, ні Джоанна не мали мужності запропонувати пізніший час.

Як на зло, на сходах стояла Еймі Гріффіт і розмовляла з Мейган. Побачивши нас, вона дала волю язикові:

— Здорові були, ледацюги! Я вже давно встала, а ви й досі спите.

Це, звичайно, була її особиста справа. Лікар, либонь, встає спозарання, тож його турботливій сестрі доводиться поратися біля столу, подавати чай або каву. Але навіщо ж розбуркувати своїх сонливих сусідів? Пів на десяту — не час для ранкових візитів.

Мейган зникла у їдальні, де на неї чекав сніданок.

— Я не буду заходити, — сказала Еймі Гріффіт. — Я лише хотіла спитати міс Бертон, чи не знайдеться у неї якоїсь городини для Червоного Хреста. Якщо є, то Оуен заїде по неї машиною.

— Ви дуже рано приходите, — пробурмотів я.

— Хто рано встає, тому бог дає, — сказала Еймі. — О такій порі легше застати людей вдома. Я ще збираюся зайти до містера Пая, а потім поїхати у Брентон.

— І звідки у вас тільки сили беруться? — спитав я, і цієї ж миті задзвонив телефон. Я пішов до телефону, залишивши Джоанну з Еймі. Бідолашна сестра почала щось бурмотіти про ревінь та квасолю, показуючи свою необізнаність у городині.

— Слухаю, — сказав я в трубку. На другому кінці почулося глибоке зітхання, потім непевний жіночий голос відгукнувся:

— Ох!

— Слухаю, — підбадьорював я.

— Ох! — пролунало знову, але далі вже пішли слова. — Це… Мені треба… Це Літтл-Ферз?

— Так, — відповів я.

Знову пролунало «Ох!», без якого, напевне абонентка не могла почати жодного речення. Нарешті вона обережно поцікавилася:

— Можу я поговорити з міс Партрідж?

— Звичайно, — сказав я. — А хто їй дзвонить?

— Ох! Скажіть, це Агнес, прошу вас. Скажіть, Агнес Веддл.

— Агнес Веддл? — перепитав я.

— Так.

Я поклав трубку і гукнув на сходи, де вовтузилася Партрідж:

— Партрідж! Партрідж!

Партрідж з'явилася на горішньому поверсі з довгою шваброю і црглядом, що виразно промовляв: «Що там іще?», попри всі її респектабельні манери.

— Я слухаю, сер?

— Агнес Веддл хоче поговорити з вами по телефону.

— Пробачте, сер, хто?

— Агнес Веддл, — сказав я голосніше.

Я вимовив ім'я так, як почув, а Партрідж проказала його правильно.

— Агнес Водделл, що їй треба?

Дуже змінившись на виду і випустивши з рук швабру, вона пошелестіла вниз своєю ситцевою спідницею. А я подався до їдальні, де Мейган розправлялася а нирками і беконом. Вранішня свіжість не зробила веселішим її обличчя. Вона сердито відповіла на мов привітання і їла мовчки далі. Щойно я розкрив ранкову газету, вбігла Джоанна і розгублено заговорила:

— Оце так-так! Я аж стомилася. Слухай, Джеррі, хіба горох не о цій порі достигає?

— У серпні, — буркнула Мейган.

— Але ж у Лондоні його продають цілий рік, — виправдовувалася моя сестра.

— За гроші, дорогенька моя, і везуть його з найвіддаленіших куточків імперії, — пояснив я їй.

— Як слонову кістку, мавпочок і павичів? — спитала Джоанна.

— Еге ж.

— Я б хотіла павича, — мовила Джоанна.

— А я мавпочку замість усіх іграшок, — сумно сказала Мейган.

Замислено обчищаючи апельсин, Джоанна спитала:

— Цікаво, як почувають себе такі люди, як Еймі Гріффіт? Ти гадаєш, вона знає, що таке втома, смуток чи, скажімо, пригнічений настрій?

Я висловив думку, що Еймі Гріффіт, напевне, ніколи не знала смутку, і вийшов на веранду. Натоптуючи люльку, я почув, як увійшла Партрідж і похмуро сказала:

— Я можу з вами поговорити, міс?

«Господи, сподіваюсь, Партрідж не збирається звільнятися, — подумав я. — Емілі Бартон була б дуже незадоволена».

Партрідж вела далі:

— Я мушу вибачитися, міс, за те, що мені дзвонили по телефону. Себто, молода особа, яка подзвонила, мала б бути вихованішою. Я ніколи