Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця 📚 - Українською

Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

338
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця" автора Олександр Єлисійович Ільченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 91 92 93 ... 194
Перейти на сторінку:
тихо промовила вона.

Пилип-з-Конопель, спалахнувши, рвонувся був од неї геть, але спинився.

— Панно, — заникуючись, мовив француз. — Я сказати мушу нове щось. Важливе. Задля вас…

І він, одступивши з нею трохи вбік, коротенько здав їй усю справу.

— Спасибі, — сказала панна Подолянка і простягла французові свою холодну руку. І спитала: — Ви… повертаєтесь… до Франції?

— Я вирішив накласти головою тут.

— Навіщо ж накладати? — сумно посміхнулась панна.

— Мені хотілось би за вас життя віддати, недосяжна дальня зоре, — заговорив Пилип по-українському. — На вас чигає небезпека… страшна, фатальна, непозбутня. Я повинен би коло вас пильнувати. І я благаю: стережіться! Не ходіть необережно: схоплять! Коли не цей, — він кивнув на Оврама, — то інші. Я їх бачив, знаю… — І Філіпп знову чомусь перейшов на французьку, — так, правда, було безпечніше, бо ж французької мови в Мирославі, либонь, ніхто й не знав. — Благаю вас: замкніться дома… до кінця війни.

— Не можу, голубе, — зворушена турботою, сказала Подолянка. — Я все життя була в неволі… по монастирях. А тут… тепер… я мушу воювати.

— Уб’ють… чи покалічать. І я прошу, Кармело…

— Ні, — відказала Ярина. — А ви… вертайтеся в Париж.

— Ніхто ж… — сумно промовив Філіпп. — Ніхто… навіть ви, Подолянко… ніхто не заборонить запорожцеві накласти головою за Вкраїну.

Це прозвучало аж надто по-французькому, високо-хмарно, але такий затамований біль бринів у кожному слові Філіппа, що серце Ярини-Кармели стислося від гострого жалю, бо ж ні слова надії подати не могла вона цьому молодикові, що по її слідах добувся в нашу Долину з Європи.

Уклонившись, Філіпп Сганарель одійшов і став осторонь, а панна Подолянка знову повернулась до своїх галасливих подруг, які ще й досі напосідали на полкового обозного, доводячи, що й дівчата українські можуть стати на війні людьми.

36

— Ми вчимося рубати й стріляти, — сердито пирскаючи, говорила Лукія.

— Показилися! — буркнув обозний. — А хто ж варитиме борщі вояцтву?

— Наші мами, — відповіли дівчата.

— Хто ж козакам пратиме штани та сорочки?

— Пан сотник Хівря! — зареготавши, відповіли язикаті дівчата.

— А хто ж парубків милуватиме? — ворухнувши вусом, спитав старий гончар.

— Ми! — одностайно відповіли анахтемські дівулі.

— Розпусниці! — не сприймаючи жарту, розгнівався пан обозний і обернувся до гостя: — Ходім, пане Овраме!

— Цур! — так причепливо гукнула Подолянка, зоря-зоряниця, красная дівиця, аж пан Оврам, справний кавалір, навіть у прикру хвилину не міг не звернути уваги на чорні вогнисті очі цієї меткої білявки і мерщій поспитав у Пампушки:

— Хто це?

— Небога єпископа.

— Оце така?! — стиха ахнув Оврам, аж мурашки по спині забігали, та не тільки від її краси, а що стало моторошно: не дай боже з такою дівкою заходити до суперечки, а йому ж малося (з кількома вірними людьми) завтра її викрасти. Шукайлові аж у ногах і руках засудомило, і він потяг пана обозного за рукав, щоб якось нарешті звідси вибратись геть, коли раптом сотник міської охорони, гончарівна Лукія, кивнувши дівчатам, звеліла:

— Візьміть!

І не встиг пан обозний гримнути на скажених дівчат, не вспів бідолашний чепурун отямитись, як на нього накинула дівоча сторожа прездоровий і претовстий мішок (чи не позичений, бува, Лукією в її братика, в лицедія Прудивуса, отой самий, що в нім кумедіянти тримали на виставі панну Смерть?), — і хуткі та спритні дівочі пальці вже й зав’язали мішок побіля самих ніг, що з міха лише й стирчали зелені сап’янці.

— Пустіть його, дівчатонька! — зарепетував обозний.

Але дівчатонька, виконуючи рóзказ пресердитої гончарівни, що стала над ними сотником, ніби й не чули Купиного крику, — ні вухом не вели.

Та й пан Роздобудько марно лементував, пручався та чхав у не дуже й чистому мішку.

Дівчата, всім гуртом схопивши за кінці прездоровий і важкий мішок, уже несли його бігцем кудись до середмістя, чи не до господи самого владики-полковника, превелебного вітця Мелхиседека.

— Йолопи! — гарикнув Купа на боягузливих гайдуків, бо тії так сторопіли перед навальним наскоком шалених дівчат, що не спромоглися ж порятувати важного шляхтича в біді, — вилаявся пан обозний іще якось там та й подався чимдуж навздогін за дівчатами.

37

— Кого це ви прицупили? — спитав у захеканих дівчаточок владика.

— Чужого шляхтича, пане полковнику, — браво відрікла Лукія, разом з дівчатами кладучи йому до ніг незручну-таки ношу, яка в мішку пручалась, тіпалась і верещала дзвінко й тоненько, мов недорізана льоха.

— Що ж воно за шляхтич? — спитав полковник голосно, щоб той у мішку почув, і підморгнув Ярині.

— Хто ж його зна, — в тон йому відмовила Ярина. — Гарненький такий, охайненький, ґречний…

— А ви самі — не дуже й ґречні, — посміхнувся єпископ. — За що ж ви його ось так?

І дівчатка, як і водиться в їхньої голосної породи, загомоніли всі разом:

— Никав де не слід.

— Принюхувався.

— А гасла сьогоднішнього…

— Гасла й не знав!

— А цитьте-но! — покрикнула гончарівна. — От не люблю ж дівоцьких штук! Не всі зразу! — і, звернувшись до владики, спитала: — Що з ним робити, пане полковнику?

— Розв’яжіть-но! — звелів єпископ.

Дівчата миттю розв’язали лантух, але пан Роздобудько не міг із нього видобутися, бо стирчав же ногами вперед, — і дівчата, взявшись до міха, гуртом витрусили пана Оврама на землю.

Все це було так смішно, аж Ярина не витримала, засміялась, мов бубонці розсипала по архієрейському саду, а за нею захихотіли, зареготали, заіржали й дівчата, і так заіржали, що й не приведи боже, щоб ось так із вас коли-небудь наші дівчата кпили, бо ж від того сміху аж квіти в саду полягли на траву, аж дерева захитали тонким верховіттям, аж фіранки шовкові на прочинених вікнах владичиного дому повтягало всередину, як вітром-протягом, — аж мороз поза шкурою пройшов у пана Роздобудька, бо ж гуртовий сміх схожий був гуком своїм і на дзвіночки срібні, і на дзенькіт бандури, і на дзюрчання струмочка, і на віслячий рев, і на скрегіт ножа об макітру, і на гамір сорок, еж він був, той сміх дівочий, заразом і в’їдливий, і лоскотливий, і лукавий, і солодкий, і колючий, і задерикуватий, бо ж він, той сміх дівоцький, і розкочувався там, і бринів, і бризкав, і захлинався від своєї ж молодої сили, бо ж там сміялись багато різних дівчат, не тільки молодих янголят, а й молоденьких відьом і чортиць, як те й буває здебільшого…

В’янучи в полум’ї дівочого глуму, бідолашний шляхтич намагався трішки причепуритися після перебування в мішку.

Пригладжував чуб.

Обсмикував на рукавах закавраші.

Поправляв китички на зелених чоботях.

Хоч і без того все лишилось на нім охайне і непожмакане, і він увесь був приємний

1 ... 91 92 93 ... 194
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"