Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том перший"

— О Тантлачу, ти знаєш, що й дикі гуси, і лебеді, і маленькі качки виводяться тут на нашому пониззі. Ти знаєш також, що вони тікають перед морозами в невідомі краї, але ти знаєш і те, що вони завжди вертають назад, коли в нашім краю починає світити сонце і водяні шляхи визволяються з-під криги. Вони завжди вертають туди, де народились, щоби жити далі. Земля кличе їх, і вони прилітають. Є чужий край, що кличе мого чоловіка, той край, де він народився і куди він хоче йти на цей поклик. Але він мій чоловік! Перед усіма жінками він мій чоловік!

— Чи добре це, Тантлачу, чи добре? — спитав Чугенгет, і щось подібне до погрози було в його мові,

— Так, це добре! — відважно крикнув Кін. — Земля кличе своїх дітей. Усі землі кличуть до себе своїх дітей. Як вона кличе диких гусей, лебедів і маленьких качок, так вона кличе тепер цього чужинця, що забарився в нас і тепер повинен іти. Є ще другий поклик — поклик роду. Гусак парується з гускою, а лебідь не парується з маленькою качкою. Недобре, коли лебідь парується з маленькою качкою. І недобре, коли чужинці беруть собі жінок з наших селищ. Тому я й кажу, що чужинець повинен іти до свого роду, в свою країну.

— Він мій чоловік, — відповіла Тум, — і він велика людина.

— Так, він велика людина! — Чугенгет враз підвів голову, частина колишньої сили на мить, здавалось, вернулася до нього. — Він велика людина. Він вклав силу в твою руку, Тантлачу, він дав тобі владу. По всій нашій землі твоє ім'я наганяє страх. Тебе бояться і тебе шанують. Він дуже мудрий, і його мудрість дає нам чимало користі. Ми багато що йому завдячуємо: він навчив нас воєнних хитрощів, навчив, як боронити наше селище, як розсипатися в лісі; навчив, як провадити раду й обеззброювати ворогів словом, як скріплювати обіцянку присягою. Він навчив нас полювати дичину, ставити пастки, зберігати харчі, лікувати хворих і поранених у бою або на полюванні. На сьогодні ти, Тантлачу, був би кульгавим дідом, якби чужинець не прийшов тоді до нас і не допоміг тобі. І завжди, коли ми були непевні в чому, то йшли до нього, і він своєю мудрістю все робив зрозумілим для нас. Але й ще колись ми можемо бути непевні в чому, і знову потребуватимем його мудрості, отже, ми не можемо дозволити, щоб він пішов од нас. Недобре, коли ми відпустимо його.

Тантлач усе тарабанив по спису, нічим не виявляючи, що він чув бодай слово.

Тум дарма намагалась щось прочитати на його обличчі, і Чугенгет зігнувся і враз осів, неначе на нього знову наліг увесь тягар його років,

— Ніхто не вбиває для мене дичини! — Кін із силою вдарив себе по широких грудях. — Я сам її вбиваю для себе. Я відчуваю радість життя, коли вбиваю дичину. Коли я повзу по снігу до великого лося, я відчуваю радість; коли щосили натягаю лука і пускаю стрілу просто йому в серце, я відчуваю радість. М'ясо, що забив інший, не буває таке солодке, як те, що я сам забив. Я радію з життя, радію з своєї сили і спритності, радію, що я сам усе роблю для себе. Для чого інакше варто було б жити? Нащо мені життя, коли я не маю радості в собі самому і в тому, що я сам роблю? Тільки через те, що я відчуваю цю радість, я йду полювати й ловити рибу, а через те, що я йду полювати й ловити рибу, зростає і моя сила, і моя спритність. Чоловік, що сидить вдома біля вогню, не буде ні сильний, ні спритний. Він не буде щасливий, коли їстиме дичину, вбиту моєю рукою, і життя його не буде радісне. Він не живе. І тому я кажу: добре, коли Чужинець піде від нас. З його мудрості ми не станемо мудріші. І ми не прагнемо бути спритні, хоч він спритніший за нас. Коли треба буде, хай краще підем до нього. Ми їмо дичину, яку він убиває для нас, але вона нам не смакує. За його силу нас шанують, але нам це не додає радості. Ми не живемо, коли він нам дає засоби до життя. Ми гладшаємо і на жінок переводимось, ми боїмось праці і забуваємо, як треба щось робити для себе. О Тантлачу, нехай ця людина йде від нас, щоб ми знову стали чоловіками. Я — Кін, я — чоловік, і я сам собі вбиваю дичину.

Тантлач зиркнув на нього очима, що в них була, здавалось, порожнеча вічності. Кін дивився на нього, дожидаючи відповіді, але уста старого ватага не поворухнулись. Він обернувся до дочки.

— Раз давши щось, не можна його взяти назад, — швидко мовила вона. — Я була ще дівчинка, коли цей Чужинець, що тепер мій чоловік, прийшов до нас. Я не знала чоловіків, не знала їхніх звичаїв, у моїм серці було повно дитячих мрій і забав, коли ти, Тантлачу, ти, і ніхто інший, покликав мене до себе і віддав у обійми Чужинцеві. Ти, і ніхто інший, Тантлачу. І як ти мене віддав цьому чоловікові, так і його віддав ти мені. Він мій чоловік. Він спав у моїх обіймах, і його не можна взяти з моїх обіймів.

— Добре було б, о Тантлачу, — хутко озвався Кін, кинувши промовистий погляд на Тум, — добре було б завжди пам'ятати, що, раз давши щось, не можна його взяти назад.

Чугенгет випростався.

— У тобі говорить твоя молодість, Кіне. А ми з тобою, о Тантлачу, старі люди, і ми це розуміємо. І ми колись дивилися в жіночі очі і відчували, що кров стає гарячою від дивних бажань. Але час вихолодив її, ми навчилися бути мудрими на радах і спокійними, проте ми знаємо, що палке серце легко розпалюється, і воно необачне в своїх вчинках. Ми знаємо, що ти поблажливими очима дивився на Кіна і що Тум ти обіцяв йому ще тоді, коли вона була дитиною. Але настали інші часи, прибув Чужинець, і, задля добра всіх, ми мудро вирішили зламати обіцянку. Тум відібрали від Кіна.

Старий шаман спинився і глянув просто в очі молодому ескімосові.

— І нехай тобі буде відомо, що це я, Чугенгет, порадив зламати обіцянку.

— І що я не взяв іншої