Читати книгу - "Поїзд, що зник"

- Три варіанти: перше, найпростіше - надійшла вказівка з Москви улюднити образ Контори. Вибрали вас, бо ви, даруйте, ідеальна ілюстрація до звіту про виконання. Тому я б на вашому місці погодився. Хоча б задля того, щоб відігратися на ВАКу. Версія друга: допуск найвищої категорії автоматично перекриває вам можливість виїзду за кордон навіть туристом до Болгарії. Тоді у них не болітиме голова, що ви раптом дременете на Дикий Захід аби розповісти про таємниче зникнення делегата з’їздів і орденоносця, яке чомусь не змогло розслідувати всесильне кадебе. Варіант третій: цілком ймовірно, що в цій організації навіть на самій горі ще збереглися просто порядні люди, скажімо, випадково втрапили туди під час хрущовської відлиги. Вони знають правду про вашого батька, але не ризикнуть її сказати. Тому й замолюють свої і чужі гріхи в такий спосіб, до якого звикли.

- Варіант четвертий, інспекторе, поєднує в собі три попередніх.

- Можливо, можливо. Це в стилі Контори - і рибку з’їсти, і в крісло сісти, і кісточкою не вдавитися.

Від автора: за багато років уже після виходу з друку першої версії нашого роману в одній із центральних російських газет з’явилась інформація, котра підтверджує версію стосовно “олюднення образу КДБ” у свідомості і підсвідомості радянського народу. Якраз у цей момент найпотужніша в СРСР інформаційна агенція ОБС (одна бабуся сказала) розповсюдила плітки про дивну зацікавленість всесильного шефа КДБ тов. Андропова долею якогось пияка з міста Тирасполя. Мовляв, алкаш алкашем, а рятували його від цирозу печінки у кращих лікарнях і поховали не по ранжиру. Тобто - по-людському. Тут-таки подавалась і причина: мовляв, згаданий алкоголік був сином Андропова чи то від першої, нікому не відомої дружини, чи то від - свят-свят-свят! - коханки.

У відповідь на ці підлі закиди КДБ провело кілька акцій на відволікання: розшукали пару фашистських посібників, які випадково зашились від розплати, розсекретили кількох розвідників-чекістів і посприяли виданню відповідних книг і зйомці фільмів з усенародними улюбленцями у головних ролях.

Так от, через роки й роки з’ясувалося, що тираспольський алкан, який помер від хронічної пиятики, справді був сином Ю.Андропова від першого шлюбу, про який ані він сам, ані його оточення й не згадували. Природно, не фігурував цей первісток у жодній із офіційних біографій шефа КДБ.

Олекса Сирота:

- Я, власне, чому вас з Богдана забрав, - пояснив авіаційний майор. - Маю передчуття, що ті, хто мене так любить, почнуть мене опікати. І то добряче. А у вас із ними, з “конторськими” особливих ніжних почуттів немає.

- Любов у нас, як у щойно розлучених під час розподілу горшків: не стільки ділять, скільки б’ють на головах один у одного.

- Так ото ж… пам’ятаєте, я вам розповідав про сина дядька Кирила? Ну, про ту його версію щодо “іншого метро”?

- Пам’ятаю. До речі, забув вас запитати: а дядько Кирило теж був депутат і орденоносець?

- Ні, просто надійний напарник. Не до делегатства було чоловіку: жінка весь час хворіла, молодших сестричок треба було вивчити… здається, він навіть до партії не одразу поступив, ледь не силоміць записали, як татового напарника. Нормальний роботяга - от і все. А батько мені колись розповідав, що його ще до війни на машиніста метро вчили…

- В Москві?

- В Москві, але для Києва. Планувалося прокласти лінію і не тільки, кажуть, планувалося. Начебто вже й копали, але тут - війна. Батько першого ж дня - на фронт! Повернувся, а вже і курсів тих немає, і жодного курсанта в живих. Що ви хочете - війна… А десь у п’ятдесят шостому, тоді вже будівництво метро повним ходом ішло, він зголосився, як фахівець, його направили на перепідготовку і з першого ж дня, сьомого листопада шістдесятого року заступив на зміну. Знання - воно нікуди не дівається на відміну від людей.

- А вам батько ніколи не розповідав про аварії чи катастрофи під землею?

- Він у мене взагалі людина старої школи. Поза роботою про роботу ні слова. Якось я причепився - це вже коли училище закінчив і літати почав - чи п’ють машиністи метро за безаварійність. А він сердито так буркнув: мовляв, не треба чи то лихо будити, чи то чорта кликати, точно не пам’ятаю. І додав: під землею, мовляв, було і є багато такого, про що ляпати не належить. Але щодо аварій, то київське метро з шестидесятого року Бог милував. Може тому, що не підкопалися під Лавру, як спочатку планувалося, а повели Дарницьку лінію в обхід. І взагалі, сказав, були б у твого батька аварії, не був би він орденоносцем. Отакі от справи, товаришу інспектор…

(Я тоді ще за ментівською звичкою відмітив такий момент: сина нормального роботяги можна ухитритися безкарно штовхнути на рейки. А от із нащадком орденоносця такі жартики виробляти не випадало. Подумав, але не сказав. Тільки головою похитав на знак згоди.)

- Так от, інспекторе, зайшов я вчора до дядькової вдови - вона попросила. Боюсь, скоро піде туди, де чоловік і син. Поговорили про те, про се. Вона, між іншим і пригадала отаке: за кілька днів до загибелі її хлопця заходив до них якийсь мужчина. Років під сорок, каже, довге волосся, маленька борідка, худий і