Читати книгу - "Третій фронт"

— О, дякую, щось чув, — кивнув я. Насправді не чув. — Якось почитаю історію. А поки нам потрібне найбільше місце поховань жертв Голодомору. У вас є такі?

— Тут багато поховань. Черкащина — один із регіонів, що дуже жорстоко постраждали. Це ж Наддніпрянщина, серце України, по ній били з особливою люттю. А для чого вам таке поховання?

— Щоб урятувати Україну. Подробиць розповідати не можу, але повірте мені.

— Добре, я вірю. Я ж бачив, як ви зупиняли «беркутню» і рятували «Динамо». То вам потрібні поховання жертв Голодомору?

— Так. Бажано масштабні. Щоб не кілька тіл, а сотні. Бажано за межами населених пунктів, зовсім забуті, без пам’ятних знаків.

— Зараз подумаю. — Краєзнавець замислився, потім сплеснув долонями, подивився на мене. — А таке поховання, яке ось прямо зараз знищують, підійде?

— Це десь поблизу?

— Так, кілометрів двадцять. Одне село біля Дніпра. Саме село зараз під водою, затоплене Кременчуцьким водосховищем. Але мертвих під час Голодомору ховали у кручах. І вони залишилися на поверхні.

— Там багато поховано?

— У мене з того села теща була. Казала, що людей під вісімсот. Це вона вже потім порахувала, скільки людей було до Голодомору в селі, а скільки залишилося після. Там же цілі вулиці вимирали. Я пропонував провести розкопки, встановити точну кількість, зробити пам’ятний знак. За Ющенка робота трохи почалася. З педагогічного університету працювала два літа група, розкопували, знайшли кілька великих поховань. Я про них цілу серію статей написав. А потім прийшов Янукан, і зупинилося все. Сказали, що досить трагедій, треба дивитися в світле майбутнє, а не в минуле! Мовляв, села немає, затоплене, нема чого розкопувати. І взагалі робимо з Черкащини туристичний рай, а могили туристів відлякують, якщо це не Шевченко. Я бився, ходив по кабінетах, доводив, що так не можна, а мене звільнили з посади редактора Обласної книги пам’яті, де ми друкували дані всіх згиблих у Голодомор і під час репресій! Але це ще не найстрашніше! Найстрашніше — що ті кручі над Дніпром, де людей ховали, віддали під видобуток піску! Нашим місцевим бандитам! Я почав писати скарги! До Києва, в Адміністрацію Президента, до Генпрокуратури! Бо це ж не можна! Там сотні людей поховані! Діточок багато! А з ними ось так! Удруге нищать! Я хотів мітинг зібрати, але наші всі злякалися, опозиція задрипана. Мовляв, не на часі, усім уже набрид Голодомор, Ющенко саме через нього програв! Я сам вийшов із транспарантом: «Не вбивайте людей удруге!». А мене схопила міліція, вивезла за місто і віддала бандитам. Ті відвезли мене до круч і там живцем зарили. Реготали, що якщо так я піклуюся про трупи, нехай із тими трупами й живу!

Краєзнавець аж заплакав.

— Зв’язали мене, запхали в одну з печер. Там печер багато було, бо селяни потроху пісок добували. У тих печерах потім ховали загиблих, бо рити могили не було кому. У печеру кинули й хід закидали піском. Я добу там пролежав, добу! Мені вже паморочитися почало, бо весь кисень видихав! До мене мертві приходили, говорили зі мною. Худі такі, страшні, шкіра та кістки. Я плакав, просив у них вибачення, що не захистив їх могили. — Краєзнавець уже ридав.

— Так, спокійно, спокійно, — попросив я, бо на нас перехожі стали звертати увагу. — І як ви вибралися з могили? Бандити відкопали?

— Та де там! Вони ж мене поховали, щоб я рота не роззявляв. Навіщо їм було мене відкопувати? Дощ пішов. Злива, дуже потужна. І от якось так сталося, що потік води розмив пісок і пробив дірку до печери. Я вже непритомний був, коли холодне щось на обличчя. Я підхопився, не розумію, що діється. А тут свіже повітря. Я давай його хапати, на повні груди дихати. Трохи очуняв, потім якось виліз у ту дірку. Ніч була. Якби вдень, мене 6 охоронці побачили й добили б, а то ніч. Злива страшенна, блискавки, грім. Я і побіг абикуди. До ранку біг. Лише наступного дня додому приїхав. Бандити дізналися, що я вижив. Приїхали, сказали, що дуже пощастило мені й вони вибачають. Але тільки ще хоч раз рота відкрию, вже закопають мене в яму вниз головою. Це в них шик такий був. Буром рили ями у піску, десь сантиметрів сімдесят у діаметрі, на глибину трохи більше метра. Потім зв’язану людину опускали туди вниз головою і починали потроху засипати піском. Людина б’ється в тій ямі, совається, а вони знай собі сиплють пісок. Сантиметрів тридцять засиплють — і все, вже не смикається людина. Далі швиденько піском до пояса закидають, а ноги залишають стирчати. Фірмовий стиль був, щоб боялися. Ото й мені таке пообіцяли. Ну, я і злякався. Мовчав. Жодного разу про ті кручі більше не сказав. Такий ми народ, хохли, можна нас залякати, і про все забудемо. От старі люди, які Голодомор пережили, — вони ж усі мовчали! Всі до одного! Моя мама, теща, дід двоюрідний, усі ані пари з вуст! Наче й не було нічого. А вже коли перебудова почалася, в газетах статті пішли, тоді й наші почали говорити. І то не одразу, а ще чекали кілька років. Ось так їх залякали. І мене залякали.

Краєзнавець розпачливо рюмсав. Я поплескав його по плечу.

— Не треба. Не плачте. Ви на забули, ви розповіли нам. Тепер розкажіть нашому водію, як їхати, і будемо вирушати, в нас мало часу.

— Їхати туди, у кручі? — спитав краєзнавець. — Не можна!

— Чому не можна?

— Нас не пустять. Бандити ж недовго володіли тими кручами. Спочатку в них були неприємності. Екскаватор бомбу вирив. Стару, авіаційну, часів Другої світової. Місцеві згадували, що під час війни кручі дуже бомбили, бо там стояло кілька німецьких батарей, які заважали форсувати Дніпро. Бомбу вивезли, далі добувати почали, а друга бомба вибухнула. Екскаватор на шматки рознесло. Можна сказати, що випадковість, привіт із часів війни, а я думаю, що не треба лізти, куди не треба. Але вони б усе одно полізли, бо пісок дуже потрібний був. У Києві за нього чималі гроші давали, а гроші жадібних людей страху позбавляють. Бандити пригнали новий екскаватор. Рили далі. Оператор екскаватора захворів і помер. Усі почали казати, що на тих горбах прокляття. Бандити знову схопили мене, допитували, як зняти. Я не знав. Тоді замовили службу в церкві. Двадцять попів привезли — звісно, московських. Я до них ходив, розповідав, що там люди поховані, а їх могили знищити хочуть. Хіба то не гріх? А головний піп