Читати книгу - "Відьма"

«А за кілька днів по тому жителі містечка побачили, як хлопець розгулює вулицями Нью-Бека.»

Занепавши духом, Стів сів за стіл Тайлера і відкрив макбук. Певна річ, він знав, що пароль не спрацює. Тайлер отримав цей комп’ютер лише за дев’ять днів до смерті як подарунок перед Різдвом, оскільки старий був, вочевидь, напакований шпигунськими програмами. Звісно, він мусив придумати собі новий пароль. Однак Стів спробував таки ввести свій день народження… і вмить на макбуці Тайлера засвітився робочий стіл.

Спершу йому стало незручно… ніби незаконно зайшов на чужу територію, ніби Тайлер стояв позаду і дивився на нього з-за його плеча. Раптом він почув у голові його бездоганно чіткий голос: «Тату, я вважав, що ти мені допоможеш». Стів бачив перед собою обличчя сина, але воно різко відрізнялося від того, яким він його пам’ятав. Він не міг утямити, як саме… але смерть його таки змінила. «Я вважав, що ти мені допоможеш, — сказав він сумним і сповненим докору голосом. — Зі мною нічого не мало трапитися, а ось тепер я мертвий. Як ти дозволив цьому статися?»

Найлегше було б скинути усю відповідальність на Джейдона Холста. Яке потужне насіння ненависті посіяв Стів у серці юнака, якого так катували перед усім містом, що той ледве не помер, — і це все тому, що намагався захистити свого сина! Як він взагалі міг бути таким бовдуром?

Але Стів знав — то була не дурість. Він зробив це з почуття любові. Тільки чи не було це майже одним і тим самим?

«Я дуже завинив перед тобою, Тайлере. Я дуже, просто неймовірно винен…»

Заплутуючись дедалі більше у цьому руйнівному павутинні провини, Стів почав оглядати вміст комп’ютера сина. Його надії швидко розвіялися — Тайлер мало що встиг зробити. Чоловік відкрив вордівські документи і проглянув історію браузера. Він подивився останні відеоблоги на каналі Тайлера в ютьюбі й здригнувся, побачивши свого сина — «ТайлерФлоу95» — веселим і сповненим життя, як раніше. Карта пам’яті відеокамери була порожньою, за винятком кількох старих файлів.

Майже розпрощавшись з ілюзіями, Стів почав проглядати кліпи у форматі MP4 на Тайлеровому зовнішньому жорсткому диску. І коли він продивився половину одного з них, лише тоді помітив одну річ, на яку майже не звернув уваги спочатку… але та річ вразила його у самісіньке серце.

Це — відео. Звичайно, це — відео, бо ж саме так Тайлер розповідає свої історії. Спочатку Стів узагалі не розуміє, на що це він дивиться, оскільки не бачить нічого, окрім зелено-чорної пітьми, і не чує нічого, окрім людських кроків і шепоту. Але потім хтось кличе Флетчера, і здається, ніби температура у Тайлеровій кімнаті знизилася градусів на десять. То Лоуренс і Тайлер, вони — у лісі, ніч — чорна, як у підземеллі, й раптом Стів розуміє, що то скрадається навколо них у темряві.

«Там унизу не Флетчер, — шепоче Лоуренс, — то олень чи лисиця, чи довбаний єнот, та що завгодно може бути. Я хочу забратися геть із цього бісового місця». Стів вдивляється у нечіткі кадри, і страхітливе почуття поступово накриває його, ніби рій комах, і волосся на голові стає сторч. «О Боже, то він», — стогне Лоуренс. «Флетчере!» — кричить Тайлер.

Стів увесь там, серед голосів із минулого, і його жах невблаганно наростає. Він бачить лише смугу світла від Тайлерового ліхтарика, що торкається силуетів стовбурів дерев. От чого він точно не розуміє, так це того, що його психічне здоров’я розгойдується, ніби канатоходець, над загрозливим морем божевілля, і його здоровий глузд розпадається на шматки, а тим часом лиховісна думка виринає з-за його меж і прокрадається у його розум: «Гризи, гризи, як миша, завтра усі помруть».

«Вони ж кажуть, що Катаріна воскресила з мертвих свого сина, так? — запитує Тайлер. — Може, саме тому вони її повісили. Ти віриш у це? Ти віриш, що вона може воскрешати мертвих?»

«О Господи Ісусе! — кричить подумки Стів, і його думки несуться наввипередки. — Господи Ісусе! Він сам про це каже! Тайлер сам про це каже! Який ще сенс це заперечувати, тупоголовий боягузе? Якщо Катаріна могла воскресити свого сина… чи не могла б вона повернути назад і Тайлера?»

«Не знаю. — відповідає Лоуренс. — Але я гадаю, то не Флетчер там, друже. Якщо то справді Флетчер, чому він не підходить до нас?»

От вона і вийшла на волю — та думка, що постійно просочувалася десь на задвірки його розуму після прощання з тілом у вівторок. Стів додивляється відео, ніби уві сні. Побілілими пальцями він вхоплюється за край столу. Чисте божевілля. Антинаукова довбана маячня, але ж ті дні, коли він викладав наукові знання, назавжди пішли у небуття. Повільно згасаючий вогник, на якому він тримав Тайлера живим, спалахує яскравим полум’ям надії.

Із вбудованих до макбука динаміків лунає крик, і кадри починають дрижати. Хлопці у паніці тікають із пагорба. Спалахи світла і темрява чергуються у цій жахаючій сцені втечі. Під час бігу крізь морок настає мить, коли камера, що постійно смикається, стрімко кидається назад, і на кількох кадрах з’являється те, що вщент розбиває уявлення Стіва про реальність. Але він не може знати, що вдивляється у ті самі кадри, які переслідували його сина в нічних кошмарах останній місяць його життя. Не знає він також, що за вікном, крізь яке вбивця його сина пробрався тієї фатальної ночі, щоб змусити Тайлера слухати Катарінин шепіт, троє сов сіли на гілку і дивляться у кімнату. У Стівовому мозку лише одна думка: «Отже, це правда. О Боже милостивий, це правда».

Невже то справді собака? Якщо бути чесним, Стів не поставив би на кін своє життя, стверджуючи це. Не додається ясності навіть тоді, коли він зупиняє кадр. Але те створіння підозріло схоже на силует якоїсь тварини. Приземкуватий тваринний силует. Чорно-білий. Щось там блищить. Можливо, то око чи відблиск світла на зубі. А можливо — пряжка від собачого нашийника. Якби вам захотілося повірити в те,