Читати книгу - "Велика маленька брехня"

Відтоді, як Маделін назвала ім’я Саксона Бенкса у той вечір засідання книжкового клубу, щось муляло Селесті, спогад із тих часів, коли у неї ще не було дітей, ще до того, як Перрі вдарив її уперше.

А тепер цей спогад повернувся на своє місце. Цілий і неушкоджений. Ніби він лише чекав, щоб вона його отримала.

То було весілля кузена Перрі. Оте, коли Саксон та Перрі поїхали до церкви по телефон Елені. Вони сиділи за круглим столом. Біла накрохмалена скатертина. Навколо стільців зав’язані велетенські банти. Від винних келихів відбивалося світло. Саксон і Перрі розповідали історії. Історії спільного заміського дитинства: саморобні вози для кіз, і той випадок, коли Саксон врятував Перрі від нападок у школі, і про той випадок, коли Перрі нахабно вкрав бананову газованку з холодильника у кафе, де подають рибу й смажену картоплю, і як величезний страшний грек вхопив його за загривок однією велетенською рукою та запитав «Як тебе звати?», і Перрі відповів «Саксон Бенкс».

Власник кафе тоді подзвонив мамі Саксона та сказав: «Ваш син украв у мене товар», а мама Саксона сказала «Мій син тут, зі мною» і поклала слухавку.

Так смішно. Так зухвало. Як вони сміялися, п’ючи шампанське.

— Це нічого не значило, — сказав Селесті Перрі.

У її вухах задзвеніло, ніби вона була глибоко під водою.

* * *

Джейн бачила, як Перрі відвернувся від неї та подивився на свою дружину, одразу відкидаючи її, навіть не намагаючись її згадати чи впізнати. Вона для нього ніколи не існувала. У його житті вона не мала наслідків. Він був одружений із прекрасною жінкою. А Джейн — то була порнографія. Кіно для дорослих, котре не потрапило у рахунок за готель. Порно в інтернеті, де можна вдовольнити будь-який фетиш. У тебе фетиш до приниження повних дівчаток? Наберіть номер кредитки та натисніть ось сюди.

— Саме тому я переїхала до Пірріві, — сказала Джейн. — На випадок, якщо ви тут.

Скляна куля ліфта. Приглушені звуки і світло у готельній кімнаті.

Вона пам’ятає, як розглядала кімнату — мимохіть, із задоволенням — шукаючи свідчень того, яким чоловіком він був, більше свідчень його стилю та грошей, ще більше доказів, які б сказали їй, що це буде дивовижно щедре побачення на одну ніч. У кімнаті не було особливо що розглядати. Закритий ноутбук. У кутку у вертикальному положенні стояла невелика сумка. Поруч із ноутбуком валявся буклет про нерухомість «Для продажу». Вид на океан. Розкішний дім для сім’ї, розміщений на пагорбі над чудовим півостровом Пірріві.

— Купуєш цей будинок? — запитала вона.

— Мабуть, — сказав він, наливаючи їй шампанське.

— У тебе є діти? — дурнувато запитала вона. — Здається, будинок хороший для дітей — вони матимуть, де бігати.

— Дітей поки немає, — сказав він. — Але будуть.

Вона щось побачила у його обличчі: сум, відчайдушну тугу, і подумала, у своїй ідіотській наївності, що точно знає, що цей сум означає. Він також переживає розрив! Звісно. Він був таким само, у нього розбите серце. Він відчайдушно хотів знайти свою жінку, мати сім’ю, і, коли він усміхнувся до неї своєю привабливою усмішкою, та простягнув їй келих шампанського, вона таки була ідіоткою, щоб подумати, що вона може бути цією жінкою.

Але, те, що сталося, було дивніше!

Відбулися справді дивні речі.

Усі ці роки її реакція на слова «півострів Пірріві» у розмові чи газеті була нутряною. Вона міняла предмет розмови. Перегортала сторінку. А тоді, одного дня, без попередження, зробила все навпаки. Вона сказала Зіггі, що вони їдуть на пляж, і вони поїхали на знаменитий півострів Пірріві, і всю дорогу вона вдавала, що зовсім не пам’ятає того буклета, хоча знову і знову про нього думала.

Вони гралися на пляжі і вона через плече Зіггі дивилася й шукала чоловіка з білозубою усмішкою, котрий виходив би з води з дошкою для серфінгу. Вона слухала, чи не гукне якась жінка «Саксоне!»

Чого вона хотіла?

Помсти? Визнання? Показати йому, яка вона стала струнка? Вдарити його, зробити йому боляче, повідомити в поліцію? Сказати йому все те, що мала б сказати замість «Бувай!» Якось дати йому зрозуміти, що це йому так не минулось, хоч насправді минулося?

Вона хотіла, щоб він побачив Зіггі.

Вона хотіла, щоб він милувався цим вродливим, серйозним, вразливим хлопчиком.

В цьому просто не було сенсу. Це було таке дурне, дивне, незвичне і неправильне бажання, яке вона не хотіла визнавати, а часом і відкрито заперечувала.

Бо як мав відбутися оцей момент чарівного батьківського замилування? «О, привіт! Пам’ятаєш мене? А у мене є син! Ось він! Ні-ні, звісно я не хочу мати жодних стосунків з тобою, а хочу лише, щоб на мить ти замилувався ним. Він любить гарбузи. Завжди любив! Хіба це не дивовижно? Що дитина любить гарбузи? Він сором’язливий і сміливий водночас. Ось як. Ти — придурок та виродок, і я тебе ненавиджу, але поглянь на хвильку на свого сина. Хіба це не дивно? Десять хвилин аморального сексу дали початок чомусь досконалому.»

Вона сказала самій собі, що привезла Зіггі у Пірріві на один день, побачила оголошення про оренду квартири і вирішила залишитися. Вона так наполегливо прикидалася, що це правда, що сама майже повірила у це, тож коли збігав місяць за місяцем, і з кожним днем зменшувалася імовірність, що десь тут живе Саксон Бенкс, це стало правдою. І вона перестала його шукати.

Коли вона розповіла Маделін історію про ніч у готелі із Саксоном, їй навіть на думку на спало сказати їй, що однією з причин, чому вона переїхала до Пірріві, був він. Це було безглуздо і бентежно.

— Ти хотіла випадково з ним зустрітися? — запитала б Маделін, намагаючись зрозуміти. — Ти хотіла побачити його? — Як Джейн могла пояснити, що вона хотіла і не хотіла побачити його? Хай там як, а вона забула про той буклет! Вона переїхала до Пірріві випадково.

Та й Саксона тут явно не було.

А тепер є. Селестин чоловік. Мабуть, він уже був одружений із Селестою, коли зустрів Джейн.

— Вагітність хлопцями далася нам нелегко, — на одній із прогулянок сказала Селеста. Ось чому він виглядав сумним, коли вона згадала про дітей.

Джейн відчула, як у холодному нічному повітрі її обличчя палахкотить від приниження.

* * *

— Це нічого не значило, — знову сказав Селесті Перрі.

— Для неї — означало, — відповіла Селеста.

Він стенув плечима. Цей майже непомітний жест говорив: «Кому не байдуже до неї?»