Читати книгу - "Ім’я вітру"

Далі, не зважаючи на те, як мені пекло спину, я поставив ноги на лаву й випустив зі стиснених пальців залізне кільце. Якийсь молодик вискочив уперед, ніби очікував, що йому доведеться мене підхоплювати. Я кинув на нього нищівний погляд, і він позадкував. Я підібрав свою сорочку й плащ, обережно накинув їх на руку й пішов із подвір’я, не звертаючи уваги на мовчазний натовп довкола себе.

Розділ сорок другий

Безкровний

— Могло бути й гірше, це вже точно. — Майстер Арвіл кружляв довкола мене з серйозним виразом круглого обличчя. — Я сподівався, що в тебе просто залишаться рубці. Але я мав би розуміти, що з твоєю шкірою так не буде.

Я сидів на краю довгого столу в глибині Медики. Арвіл обережно потицяв мою спину, балакаючи й далі.

— Але, як я вже казав, могло бути й гірше. Два порізи, і тобі з ними страшенно пощастило. Чисті, неглибокі та прямі. Якщо робитимеш так, як я тобі скажу, у тебе залишаться тільки гладенькі сріблясті шрами, що показуватимуть дамам, який ти сміливий. — Він зупинився переді мною та енергійно підняв сиві брови за кружальцями окулярів. — Ясно?

Вираз його обличчя викликав у мене мимовільну усмішку.

Він повернувся до юнака, що стояв біля дверей:

— Піди приведи наступного ре’лара в списку. Скажи йому принести все, що треба, щоб залатати прямий неглибокий розрив. — Хлопчина розвернувся й пішов; його ноги затьопали десь на віддалі.

— Хтось із моїх ре’ларів чудово на тобі потренується, — бадьоро промовив Арвіл. — У тебе гарний прямий поріз, шансів на ускладнення мало, але тебе взагалі небагато. — Він тицьнув мене в груди зморщеним пальцем і цокнув язиком по зубах. — Самі кістки та трохи оболонки. Нам легше працювати, якщо м’яса більше.

— Але, — він знизав плечима, мало не торкнувшись ними вух, — не завжди все минає ідеально. Саме цього має передусім навчитися молодий зцілювач.

Він поглянув на мене, ніби очікуючи відповіді. Я серйозно кивнув.

Здається, це його задовольнило, і він примружено всміхнувся знову. Він повернувся й відчинив шафку, що стояла під однією стіною:

— Дай мені секундочку, і я зроблю так, щоб тобі не пекло. Тобі ж, напевно, пече всю спину. — Розшукуючи щось на її полицях, він дзенькнув кількома пляшечками.

— Усе гаразд, майстре Арвіл, — мужньо промовив я. — Можете зашивати мене й так, — мої відчуття вже притлумлювали два скрупули налруту, а мені вистачало розуму не змішувати знеболювальні без наглої на те потреби.

Він зупинився, глибоко зануривши одну руку в шафку, а тоді повернувся до мене.

— Тебе вже коли-небудь зашивали, мій хлопчику?

— Так, — чесно зізнався я.

— І біль нічим не притлумлювали?

Я знову кивнув.

Коли я сів на столі, мої очі опинилися дещо вище за його очі. Він недовірливо подивився на мене.

— Тоді дай глянути, — промовив він так, ніби геть мені не вірив.

Я закасав одну штанину вище коліна, заскреготівши зубами: від цього поруху мені потягнуло спину. Врешті-решт я відкрив шрам завдовжки в п’ядь на зовнішньому боці стегна над коліном. Це Піка в Тарбієні штрикнув мене своїм “ножем” із пляшкового скла.

Арвіл ретельно його оглянув, тримаючи однією рукою окуляри. Обережно тицьнув один раз вказівним пальцем, а тоді випрямився.

— Неохайно, — вимовив він із легкою огидою.

Я вважав, що робота була непогана.

— У мене посередині порвалася нитка, — сухо пояснив я. — Я працював у неідеальних умовах.

Арвіл якийсь час помовчав, погладжуючи пальцем нижню губу й дивлячись на мене примруженими очима.

— І тобі таке подобається? — запитав він із сумнівом у голосі.

Я засміявся, побачивши вираз його обличчя, але цей сміх обірвався, коли мою спину охопив тупий біль.

— Ні, майстре. Я просто піклувався про себе як міг.

Він продовжив на мене дивитися, не припиняючи гладити нижню губу.

— Покажи мені, де порвалася кишка.

Я показав. Таке не забувається.

Він ретельніше оглянув давній шрам і знову в нього потицяв, а тоді підняв очі.

— Можливо, ти кажеш правду. — Він знизав плечима. — Я не знаю. Але я б подумав, що, як… — Він затих і задумливо глянув мені у вічі. Піднявши руку, відтягнув одну повіку. — Глянь угору, — коротко промовив він.

Побачивши щось і насупившись, Арвіл узяв мене за одну руку, сильно натиснув на кінчик мого нігтя й пильно подивився на нього секунду-дві. Коли ж він наблизився до мене, узяв мене однією рукою за підборіддя, відкрив мені рота й понюхав, він насупився ще сильніше.

— Тенасін? — запитав він, а тоді відповів на власне запитання. — Ні. Звісно ж, налрут. Чому я не помітив раніше? Певно, старію. Це також пояснює, чому ти не заливаєш кров’ю мій гарний чистенький столик. — Він серйозно поглянув на мене. — Скільки?

Я не знав, як це можна заперечувати.

— Два скрупули.

Якийсь час Арвіл дивився на мене мовчки. За мить він зняв окуляри й завзято потер їх об манжет. Повернувши їх собі на перенісся, подивився просто на мене.

— Не дивно, що хлопчина може боятися шмагання достатньо сильно, щоб одурманити себе перед ним. — Він кинув на мене пронизливий погляд. — Але навіщо йому, якщо він так боїться, спочатку знімати сорочку? — Він насупився знову. — Поясни мені все це. Якщо ти раніше мені брехав, зізнайся в цьому, і все буде добре. Я знаю, що хлопчаки часом розповідають безглузді небилиці.

Його очі заблищали за склом окулярів.

— Але якщо брехатимеш мені зараз, ні я, ні хтось із моїх тебе не зашиє. Не терплю, коли мені брешуть. — Він склав руки на грудях. — Отже. Пояснюй. Я не розумію, що тут відбувається. І це мені не подобається найбільше.

Отже, моя остання надія, правда.

— Мій учитель, Абенті, навчив мене чого тільки міг у зцілювальних мистецтвах, — пояснив я. — Коли мені довелося жити на вулицях Тарбієна, я дбав про себе сам. — Я показав на своє коліно. — Сьогодні я був без сорочки, тому що сорочок у мене тільки дві, та й стільки їх у мене не було вже давно.

— А налрут? — запитав він.

Я зітхнув:

— Я тут чужий, пане. Я молодший за всіх, і дуже багато людей вважає, що мені тут не місце. Опинившись так швидко в Арканумі, я засмутив багатьох