Читати книгу - "Солдати гріху, Анджей Зем'янський"

– Церква в такі справи не втручається. Церква не бере участі в діяльності, яка неодмінно призведе до чиєїсь смерті.

– А якщо вони випустять бестію, скільки людей загине? Може, це буде повна катастрофа?

– А може нічого і не буде? – заперечив Вебер. – – Адже це технологія шести десятих років. Сьогодні все це може виявитися не дуже серйозним захворюванням.

Барський не міг зрозуміти. Це означало, що він нічого не міг прочитати з обличчя ксьондза. І не тому, що воно було позбавленим емоцій. Навпаки, обличчя Вебера виражало емоції, може, не по–школярськи, але чітко. Проте назвати їх було неможливо. Наче він думав про щось інше.

– Слухай, – сказав він через деякий час. – Недостатньо все життя бути хорошою людиною. Іноді доводиться ставати на бік зла. Питання лише в тому, якого саме.

Священик закусив губу.

– Ви мене трохи неправильно розумієте. Ми почали співпрацювати з поліцією, маючи тінь знання відносно того, що буде. Ми хотіли запобігти злу. Хоча б трохи йому протиставити.

– Але це погано закінчилося. – Барський прохолодно оцінював факти і не дозволив Веберу ходити манівцями.

– Тому що людина не повинна брати на себе роль Бога.

– Але я не беру на себе роль Бога, – прогарчав Барський. – Просто керуюся звичним селянським глуздом.

– Так будеш Богом із селянським глуздом, – насмішкувато сказав Вебер. – Не знаю, чи це гарне рішення.

– Так... Ну, це важко. Чи хочете ви брати участь у цьому чи ні, вирішуйте самі. У будь–якому разі військові не відступляться. Ті теж, і бестія побачить світ.

– Я не можу розкрити...

– Мені байдуже, як ви отримали або отримаєте цю інформацію, – перебив його Барський. – Моя пропозиція така. Треба дуже ретельно продумати, чим можна займатися, а чим заборонено. Які таємниці чи клятви вам дозволено порушити і з якою метою? І прийміть рішення.

– І як ця пропозиція звучить? – відрізав Вебер.

– У мене є список агентів четвертого відділу у Вісімці. Список двадцятирічної давнини, тому може бути застарілим. Але Четвірка не вела жодної політичної діяльності в останні десятиліття. Тому сумнівно, що вони могли завербувати когось нового. Отже, ім’я вашого зрадника, ймовірно, є в цьому списку. Про ймовірність судіть самі.

Ксьондз дивився на пожовклий папір такими жадібними очима, що стало ясно: оцінка цінності інформації була, безперечно, зроблена вже давно.

– Натомість, ти покажеш мені, де ховається бестія. – широко посміхнувся Барський.

– Завтра Юстина та Еля обміняються картками, опівдні, біля першого зі сторони міста гуртожитку на вулиці Віттіга. Все ясно?

Вебер лише кивнув.

Гуртожитки на вулиці Віттіга були ідеальним місцем, щоб сховатися. Через присутність багатьох студентів з усього світу навіть колір шкіри Потоцької не був тут нічим дивним. І отримати кімнату – це як два пальці. Студенти спеціалізувалися на вирішенні різних справ за гроші. Тут були доступні практично всі види послуг. І в колоритному оточенні чужинець миттєво змішувався з натовпом, навіть якщо він, як Барський, трохи виділявся віком.

Якщо не звертати увагу на декілька вечірок у кімнатах на одному з ними поверсі, вони обоє спали цієї ночі досить міцно. Організми, здавалося, регулювали себе відповідно, в залежності від надмірного стресу та нервів. Вранці сніданок, секс і єдине відхилення від рутини: вони лежать в обіймах, не кажучи ні слова, довше, ніж зазвичай.

О дванадцятій Потоцька взяла пожовклу картку зі списком агентів і спустилася вниз. Їй не довелося довго чекати. Вона повернулася буквально через дві хвилини.

– І що?

Еля показала Марчіну картку в руці.

– Я обміняла.

Вони стояли посередині мосту Тисячоліття. Сонце повільно спускалося, освітлюючи кілька вітрильників, що ліниво кружляли по ріці. Велосипедна прогулянка з Біскупіна сюди приємно втомила їхні м’язи та дала відпочинок розбурханому розуму. Вони не розмовляли між собою. Тож кожен мав час подумати, чим би він хотів займатися та в чому брати участь.

– І що? – Потоцька глянула на Барського. – Ми це робимо?

Той кивнув. Після того усміхнувся їй. Вони відійшли один від одного на кілька кроків, щоб не глушити один одного. Барський швидко набрав номер.

– Майор Павліцький? Ви напевно пам'ятаєте мене, ми були у вас недавно...

Кожен з них говорив кілька хвилин. Барські поставив майорові кілька запитань: чи зможе він передати повідомлення про місцезнаходження бестії куди потрібно? Зможе. Чи будуть ці люди зацікавлені в нападі на це місце? Вони будуть. Чи можуть вони зробити це протягом одного дня, тому що потім може бути занадто пізно? Вони зможуть. Отримавши три ствердні відповіді, Барський передав Павліцькому те, що було в записці Вебера, через що майор від щастя полетів кудись у космос. Він хотів запитати, що Барський хоче отримати за цю інформацію, але Марчін просто вимкнувся.

Потоцька мала іншу розмову. Вона використовувала голосовий модулятор, щоб повідомити поліції, де і коли дві банди бандитів будуть битися за те, що ніколи не повинно побачити світ. Вона вказала адресу сайту, де у відповідний час будуть опубліковані детальні дані та адреса. На запитання, хто дзвонив, відповіла: "доброзичниця".

Потім зробила ще два коротких дзвінки на телестудії Polsat і TVN. Тепер вже ні Бог, ні диявол не могли втримати в таємниці нічого, що відносилося до цього питання.

– І що? – Еля знову глянула на Барського.

– Разом?

– Разом!

Вони обоє зробили якомога більший замах, і через мить їхні два телефони полетіли кудись високо, вдалину. Вони навіть не бачили, куди ті впали. Відстань від води була надто великою. Загалом простір навколо був захоплюючий, річка, великі ліси, місто в перспективі. І сам міст. Величезний.

І це ще не все – зовсім поруч будувався другий, ще більший. Такі місця, де люди зі своїми проблемами здавалися дрібними, благотворно впливали на їхні нерви. Майже радісно вони рушили до велосипедів, що чекали їх.

– Знаєш, тільки тепер я зрозуміла, що ти мав на увазі, коли говорив про безособовість цих злочинів.

– Хм?

– Ми зробили так, що група типів з–під одного знаку буде нападати на групу типів з–під іншого знаку. Жоден командир до бою ж не піде.

– Начебто так. Але в такому зіткненні вони повинні знищити "бестію". Краще сісти за участь у стрілянині, ніж за...

– О, я знаю, знаю. Але ніхто, хто приймав рішення, не буде покараний. Насправді ми навіть не