Читати книгу - "Дар для Яри, Марина Орєхова"

Через хвилину у двері кабінету постукали, і всередину зайшла повненька похмура жінка середнього віку з темно-синім волоссям, підстриженим під боб-каре. Поки я з цікавістю розглядала її дивну зовнішність, вони з Алістером почали обговорювати якісь справи. Я відразу зрозуміла, що Феліція була помічницею правителя та найближчою його радницею після Лео. Точно не коханкою. Йому таки подобалися гарні жінки. Інесса хоч і була гидка мені, але її зовнішність була яскравою і привабливою. Колишня кохана Аліса — Клер, як і Елена — мати Ніни, теж вирізнялися незвичайною красою, виходячи з його розповідей.

Феліція ж не вписувалася в образ красуні. Навіть навпаки. Через невисокий зріст і незграбну фігуру вона нагадувала гнома. Коротке волосся підкреслювало повне кругле обличчя, а вузький рот майже не рухався під час розмови, злегка викривляючись. Вона поводилася дуже стримано, навіть скуто і зовсім не звертала увагу на мою присутність. Мабуть, цей кабінет бачив велику кількість жінок, як і той диван, на якому я сиділа... Все-таки Алістер — чоловік видний, зі своїми потребами, і хоч він казав, що більше не захоплювався простими дівчатами, мені ледве в це вірилося. Від таких думок раптом стало ніяково. Безумовно, він приваблював мене зовні, але кидатися в його обійми я не мала наміру. Та й він, треба віддати йому належне, жодних активних дій у мій бік не здійснював. Що ще раз говорило на користь того, що жіночої уваги йому вистачало.

Поговоривши про справи, нарешті вони перейшли до обговорення мене.

– Це Яра. Вона допомогла викрити Інессу, — оголосив Алістер, обернувшись до мене.

Я здригнулася, почувши своє ім'я, і ​​тут же відчула важкий погляд синьо-блакитних очей Феліції, що оцінювала мене з ніг до голови.

Вона чемно кивнула і швидко відвела очі, знову втупившись на хазяїна.

- Яра іноді буватиме у Феєрії. Виклич Улісса, хай займеться будівництвом будинку для неї. Нехай він буде замість старого будинку Ніни. Там її точка приходу.

Я зрозуміла, про що він. Браслет приводив мене прямісінько в будиночок Ніневії недарма. Отже, це так звана точка приходу.

Феліція кивнула і пішла, а ми з Алісом продовжили розмову.

- Хто такий Улісс?

- Головний архітектор Феєрії.

- Ммм… Так от, чиїх рук діло цей… фантастичний стиль…

- Тобі не подобається? - здивувався він і підійшов до вікна.

- Ні, чому ж… - я пішла за ним і виглянула на вулицю, оглядаючи місцеві визначні пам'ятки та буйну рослинність з великою кількістю фонтанів. – Просто таке враження, що я у мультфільмі. Так яскраво…

- А чому б і ні. Хіба ти не втомилася від сірості брудних буднів у своєму світі?

- Звідки ти знаєш, який світ зараз? Адже ти з іншого століття…

- Світ завжди буде однаковий. Як і люди. Коли я задумував Феєрію, мені хотілося, щоб вона була схожа на казку.

- Тобі вдалося, — усміхнулася я. - Вона казкова. Ось тільки…

– Що?

- Твій палац якось не вписується у райдужну атмосферу міста. Інтер'єр, я маю на увазі ... Тут все просякнуте похмурим декадансом і розкішшю ...

– Хотілося відчувати контраст. Коли я дивлюся у вікно, око радіє. А моє скромне житло зроблено так, як мені було звично в колишньому житті.

- І все-таки передай, будь ласка, своєму архітекторові, що я хочу щось... звичайне. В одній колірній гамі, без чудасій. Звичайний будинок, добре?

- Як забажаєш, — байдуже кивнув він. Я відчула, що мене починає вести. Голова трохи закружляла.

- Я, мабуть, скоро прокинуся... А мені хотілося б запитати тебе ще дещо, — поквапилась я.

- Запитуй.

- Ніневія, перед тим як заколоти себе, дещо зробила... Мені здається, вона прокляла мене або щось таке.

Алістер усміхнувся і хмикнув носом.

- Вона не мала сили майстерності. Зате вона вміло створювала чарівний антураж навколо себе.

- Ти думаєш, вона просто вирішила налякати мене?

- Впевнений у цьому. Не морочся. Вона зрозуміла, що життя її скінчилося. Хоч у В'язниці Покори, хоч поза нею – без своєї колоди та можливості гадати, вона приречена на нікчемне поневіряння країною в надії на милість оточення. А Ніна не звикла до такого життя, не звикла просити. Вона звикла бути тією, що подає, а не тією, кому подають.

Я зітхнула і відчула легкість на душі. Він заспокоїв мене, зняв камінь, який я носила на серці, побоюючись весь цей час помсти мертвої ворожки та її спільниці. Я не хотіла зізнатися собі, що боюся прокляття, бо насправді не вірила у ці дурниці. Але сумніви таки гризли мене, збираючись по крупинці у величезний брукняк, що заважав вільно дихати.

Раптом сон випарувався, а я прокинулася у своєму ліжку.