Читати книгу - "Червоний горобець"

За цей короткий час, проведений у квартирі Корчного, Домініка відчула непідробну приязнь до нього. Окрім його явної технічної вправності й непоясненних інстинктів, він ставився до неї з повагою, навіть добротою, мовби співчував тому, що їй довелося знести. А ще була його відданість їй. На зустрічі у відділі Корчной захистив і підтримав коментар Домініки стосовно операції. Насправді взагалі заступився за неї. «І де ж ти був усе моє життя?» — подумала вона, знову згадавши батька. Подвійна гра, в яку вона грала, зробить йому боляче, якщо випливе на поверхню, можливо, навіть прискорить кінець його кар’єри. Цікаво, чи зрозуміє він її мотиви?

Готуючи вечерю, Корчной розпитував у Домініки про неї, про її родину. Поза межами дисципліни й протоколів посади вона говорила вільно, пристрасно, про своїх батьків, про балетну школу, про те, з яким задоволенням відкривала для себе Захід. Гельсінкі здався їй дивом, їй захотілося подорожувати світом. Ось так розмовляючи з ним, вона майже й забула, як же бреше йому. Вона прогнала цю думку подалі від себе.

— Але в Гельсінкі з тобою щось сталося, — сказав Корчной, пораючись біля кухонного столу. — Розкажеш мені про це?

Вона завагалася, збираючись із думками й дивлячись, як він нарізає помідори, часник і цибулю, щоб протушкувати їх у сковороді з гарячою оливковою олією. «Udivitelno, як дивно, він вміє готувати італійські страви», — подумала вона. Кухня відразу ж сповнилася ароматом.

— Американського добровольця, якого я допомагала курирувати, — сказала вона, осушуючи свій келих, — заарештували за кілька хвилин після передачі документа. Резидент був єдиною особою, яка знала про зустріч. Ніхто не міг зрозуміти, як це сталося. Природно, що запідозрили найгірше: ніби це я злила інформацію американцям.

Корчной налив їй ще один келих вина.

— Але зрештою вирішили, що це була не я, — просто сказала вона, закінчуючи розповідь, більше не бажаючи повертатися до цієї теми, не бажаючи брехати йому далі.

— Так. Але до того в Гельсінкі з тобою сталося й дещо інше, — поволі промовив Корчной. — Я читав твої звіти. Попри такі-сякі регулярні контакти з Нешем, фактичного прогресу з ним майже не було.

Домініка вловила тон його голосу, зважила його вибір слів. «Обачніше, — подумала вона, — він розпочав роботу».

— Так, усе правильно, — плавно сказала Домініка. — Він здавався мало зацікавленим, уникав тривалого контакту. Щоб витягнути його, доводилось попітніти.

Цікаво, він уловив брехню?

— Дуже дивно. Жінка з твоєю вродою. Молода, приваблива, незаміжня, офіцер розвідки, що живе за кордоном…

Корчной не закінчив думки. Томатний соус закипів.

Домініка подивилася, як генерал влив трошки бальзамічного оцту в сковорідку, розмішав і почав відривати у соус шматочки базиліку. Його гало дедалі яскравішало. Вона мовчала, спостерігала, як руки Корчного відскубують листочки від стеблинки.

Він поглянув на неї. Ні Бенфорд, ані Нейт не розповідали йому, що в Гельсінкі її завербувало ЦРУ, але він знав, що відповідь саме в цьому. «Ну що ж, перевернімо чашку», — подумав він.

— Тобі винятково щастило аж до цього моменту, моя люба, — м’яко сказав Корчной. — Навіть зараз, коли Радянського Союзу вже давно нема, chudovishiye — чудовисько — сховалось під самою поверхнею.

Домініка відчула непідробну тривогу; він затягує її, вона розуміла це. Не так уже й розумно, зрештою, вона поводилась із ним. Він запідозрив її, ні, цей старий fokusnik — штукар — знає. Якщо вона збреше, продовжить виказувати неповагу до нього, він може зняти її з операції, випхати зі свого відділу. А якщо вона віддасть своє життя йому в руки і визнає все, то чому б йому відразу ж не повідомити про неї? Порівняно з тим, що на неї чекатиме після цього, Лефортово видаватиметься дрібницею. «Захищайся, — подумала вона, — борони себе».

— Я знаю про чудовисько, — гордовито сказала вона. — Я спала в підвалі в Лефортові. Мене прогнали крізь Державну школу номер чотири — школу горобців. Я бачила, як людину душать дротом; йому майже відпиляли голову. Моя подруга Марта зникла в Гельсінкі. Мені сказали, що вона дезертирувала, але я знаю, в чому правда.

Вона усвідомила, що на цій кухні її голос звучить гучно.

«А вона доволі швидко прибирає бойового духу», — подумав Корчной. «Ще трошки», — подумав він.

— Той молодий американець, Неш, він тобі подобався? — спитав він.

— Мабуть, так, — сказала Домініка. — Він був дотепний, поштивий і приємний. Я й не знала, що американці бувають такими.

«Боже мій, я сказала поштивий?» Їй здалось, що прозвучало це по-ідіотському. Він і досі дивився на неї, мерехтячи пурпуровим сяйвом, але спокійним. Вона відчула себе пташкою, загіпнотизованою, нездатною поворухнутися, спостерігаючи, як смарагдово-зелена змія підповзає гілкою до її гнізда.

— У мене складається враження, що ти знала того чоловіка дещо краще, ніж звітувала про це під час завдання в Гельсінкі, — сказав Корчной.

Він спинився й поволі помішав соус, це був єдиний звук на кухні. Голос Корчного був дуже м’який. Треба спробувати.

— Як вони завербували тебе? — спитав він.

Домініка не ворухнулася. Кинула на нього погляд. Відкрила рот, але не могла нічого сказати. Саме тут ризик, небезпека, що позначали її таємне життя, досягли апогею; і це було куди гірше, ніж опиратися тим тварюкам у Лефортові. Її руки тремтіли, коли вона поставила келих. Корчной помішував соус, кухня сповнювалася його щораз більшою пурпуровою булькою, вона відчувала його непереборну волю. «Захищайся, лише ти можеш врятувати себе, іди, забирайся звідси». І тоді Корчной, розсудливий господар, сказав одну видатну річ:

— Домініко, я бачу це й даю тобі нагоду сказати це мені, довіритись мені. Я не завдам тобі шкоди.

«Боже мій, який би слідчий вийшов із нього». Однак її інтуїція підказувала їй, що він говорить правду, він справді захистить її; вона хотіла, щоб він допоміг їй, розділив її тягар, він був потрібен їй.

— Спершу я виконувала накази, намагаючись розкрити його, так само, як і він розкривав мене, — сказала вона, тремтячи. — Це були перегони, щоб побачити, хто кого швидше завербує.

Вона й досі опиралася, досі трималася за край скелі. Це було ухиляння, не зізнання.

Він не дозволить їй зіслизнути.

— Так, звичайно, — сказав Корчной. — Але послухай мене уважно. Я спитав тебе, як вони завербували тебе.

Голос Домініки був майже нечутний, вона була як сновида. Він звів брову, і вона вирішила покласти своє тремтливе серце йому в руку, вийти у відкритий космос.

— Мене не завербували. Я захотіла працювати з ними. Це було моє рішення. Тож так і зробила. На власних умовах.

Корчной набрав у каструльку води з-під крану, поставив її на другу конфорку і вкинув у воду щіпку солі. Він підкликав її до плити, дав їй ложку. Домініка стала над соусом і заходилася помішувати.

— У цій справі взагалі не було закоханості, — сказала вона кволим голосом. — Це був мій вибір.

Корчной не відповів, але вона знала, що вона в безпеці. Вона зависла понад скелею, навколо неї ревів вітер, море знизу розбивалося об каміння, а вона летіла. Вона