Читати книгу - "Пастка для бабія, Валентина Бродська"

Задоволені діти повернулися до дитячої. А ми так і стояли в коридорі, дивлячись один на одного.

— Не запросиш на чай? — хрипко запитав Денис, поїдаючи мене очима.

Я стрепенулася.

— Так, звісно, ходімо на кухню!

Я пішла першою. Все намагалася себе зайняти, то шукала вазу для квітів, то загрівала чайник. Денис сів за стіл і продовжував на мене дивитися. А в мене від його погляду тремтіли не тільки руки, а й коліна. Коли чай був розлитий в чашки, а торт нарізаний, я присіла біля нього.

Денис перевів погляд на мої руки.

— Ти не зняла каблучку… — тихо промовив він і взяв мене за праву руку. 

Я завмерла, відчуваючи, що настав момент відвертості, але Денис розпочав перший.

— Софіє, вибач мене! Я звісно був вражений тим, що ти приховала від мене свою дитину, але це не давало мені права так з тобою розмовляти. Я повинен був бути поруч з тобою і у всьому допомагати.

Мені стало ніяково і я хотіла вже висмикнути руку, але Денис тільки сильніше її стиснув.

— Коли ти просила тебе вислухати, я відмовив, але зараз я благаю тебе вислухати мене, — я мовчала і Денис, перевівши подих, розповів про своє нелегке дитинство, про те як злякався, що не зможе бути гідним батьком, в кінці він піднявся і поклавши руку на серце промовив: — Софіє, я кохаю тебе більше за своє життя! Я не можу без тебе! Якщо ти дозволиш, я готовий приймати участь у вихованні Матвійчика і може колись він назве мене татом!

Денис дивився на мене так палко, що його погляд міг би розтопити айсберг. Що вже казати про моє бідолашне серце, яке забилося з новою силою, мов джерело весною. Я почула ті слова, про які мріяла. Цей чоловік не тільки кохав мене, але й прийняв мого сина всією душею.

Я щиро посміхнулася Денису. Мабуть, він прочитав в моїх очах, що я на нього більше не ображаюся і потягнувся до мене з поцілунком. А я? Я відповіла йому зі всією спрагою моєї душі.

— Ти ще вийдеш за мене?! — поцікавився Денис, коли ми поцілувалися.

— Чому запитуєш?

— Переживаю, що ти не захочеш такого недоумка собі в чоловіки! — з посмішкою зауважив Денис.

— Я вийду за тебе! — промовила і поцілувала його в щоку. — І у мене є сюрприз для тебе!

Я загадково посміхнулася, а Денис в очікуванні завмер.

— Матвійчик наш син! — нарешті сказала я те, що треба було сказати давно.

Але реакція була не такою, як я очікувала. Денис обійняв мене і з ніжністю промовив. 

— Ну звісно він наший, чий же ще!

— Ні, ти не так зрозумів! — я вже приготувалася пояснити, як клацнув замок вхідних дверей. 

— Віруню! Ми дома! — почувся з коридору веселий голос мами.

— А де мої Міхновські розбишаки?! — це вже промовляв батько. 

Діти галасливо вибігли в коридор. Богданчик щось лепетав, а Матвійчик розповідав, що в нього нові іграшки і в мами гість.

Мені страшно було поглянути на Дениса, але я все ж таки наважилася. Він здавалося зблід і ошелешено дивився в бік дверей, а потім повернувся до мене з широко розкритими очима.

— Віруня? Віра Міхно? — ледь промовив він. 

Я тільки й могла, що кивнути.

— Господи! Я точно недоумок! Я ж десь в душі відчував…що це ти! І сам собі не вірив! А Матвійчик?

Я зрозуміла, про що Денис запитує, тому підтвердила:

— Твій син! Наш син, — тихо промовила, наче хтось міг нас підслухати.

— Кохана, я тебе вб’ю! — беззлобно вигукнув Денис. — Ні! Спочатку зацілую!

Батьки нас застали, коли ми пристрасно цілувалися. Вони переглянулися і тихенько зачинили за собою двері. А ми так і залишилися на кухні. Я розповіла Денису про всі свої митарства від початку і до кінця. Він уважно слухав, а коли я закінчила, все ще мовчав. Тут я не витримала і запитала.

— Ти ще хочеш одружитися зі мною?

На що Денис підхопив мене на руки і закружляв.

— Звісно, хочу! — вигукнув він. — Одружуся і буду самим щасливим чоловіком і татком!

Кінець