Читати книгу - "Зелена миля"

На цьому місці довжелезний день орудування батьковою ручкою нарешті дався взнаки. Я її поклав — лише на кілька секунд, подумав я, розімну отерплі пальці, — а потім схилив голову на руку й заплющив очі, щоб дати їм перепочинок. А коли знову розплющив і підвів голову, крізь вікна на мене зирило яскраве ранкове сонце. Поглянув на годинник і побачив, що вже по восьмій. Я проспав, поклавши голову на руки, наче старий п’яниця, годин із шість, не менше. Кривлячись, я підвівся і спробував розім’яти спину, щоб хоч трохи повернути її до життя. І вже подумував спуститися на кухню, взяти грінок і вирушити на ранкову прогулянку, та погляд упав на аркуші списаного дрібним почерком паперу, що розсипалися по столу. І враз я вирішив трохи відкласти прогулянку. Так, у мене був обов’язок, але він зачекає, та й гратися з Бредом Доланом у хованки того ранку не хотілось аж ніяк.

Замість прогулянки я допишу свою оповідь. Іноді краще наполегливо йти вперед, хай навіть розум і тіло несамовито протестують. Часом це єдиний спосіб дійти до кінця. А головний мій спогад того ранку — те, як відчайдушно я намагався звільнитися від привида Джона Коффі.

— Гаразд, — сказав я. — Ще одна миля. Але спершу…

Я подався до туалету в кінці коридору на другому поверсі. А доки стояв над унітазом і відливав, то ненароком глянув угору, на детектор диму на стелі. Це нагадало мені про Елейн і про те, як вона відвернула увагу Долана, щоб я зміг напередодні вислизнути на свою прогулянку й виконати обов’язок. Закінчував пісяти я з широчезною усмішкою на обличчі.

На сонячну терасу повернувся, вже почуваючись значно краще (і значно комфортніше в нижніх регіонах). Хтось — без сумніву, Елейн — поставив поряд із моїми сторінками заварник із чаєм. Я пив жадібно, влив у себе спершу одну чашку, потім другу, ще навіть до того, як сів за стіл. Потім опустився на стілець, зняв ковпачок із ручки й узявся писати знову.

І щойно я поринув у свою розповідь, як на мене лягла чиясь тінь. Я підвів погляд і відчув, як у животі все стискається. Між мною та вікном стояв Долан. І шкірився.

— Полику, я заскучав, коли ти не пішов на ранкову прогулянку, — сказав він, — тому дай, думаю, прийду сюди, гляну, що ти тут поробляєш. Подивлюся, чи ти, бува, не захворів.

— У вас таке велике серце, завширшки з милю, — відповів я. Голос звучав нормально, принаймні поки що, але серце гупало важко. Я боявся його, але навряд чи те усвідомлення було цілковито новим. Він нагадував мені Персі Ветмора, а того я ніколи не боявся… але з Персі я мав справу, коли був ще молодим.

Бредова усмішка стала ширша, але від того аж ніяк не приємніша.

— Мені от розказали, що ти всю ніч тут просидів, Полику, писав свій рапортик. А так не годиться. Таким старим пердунам, як ти, треба спати, аби бути красивими.

— Персі… — почав я, та, побачивши, як його лоб перерізала зморшка, усвідомив свою помилку. Глибоко вдихнув повітря й почав ще раз. — Бреде, що ви проти мене маєте?

У його очах з’явився спантеличений, а може, навіть занепокоєний вираз. Але вишкір повернувся.

— Діду, — сказав він, — може, мені просто пика твоя не подобається. Так, а шо ти там пишеш? Де поховати, як умреш?

Він посунув уперед, витягуючи шию. Я накрив рукою сторінку, над якою саме трудився. А решту аркушів почав згрібати вільною рукою, зіжмакуючи деякі, щоб якнайшвидше сховати їх під пахвою, в безпеці.

— Ну, ну, — наче до малої дитини звертаючись, сказав Бред, — так не піде, дідуганчику солоденький. Коли Бред хоче подивитися, то Бред подивиться. Можеш у цьому навіть на херову мить не сумніватися.

Його рука, молода й огидно сильна, зімкнулася на моєму зап’ястку, стиснула його. Гострі зуби болю гризонули мене за руку, і я застогнав.

— Пусти, — тільки й зміг вичавити з себе.

— Коли даси подивитися, — відповів він, більше не всміхаючись. Однак його обличчя світилося радістю — тією втіхою, якої зазнають люди, що люблять бути поганими. — Полику, дай подивитись. Я хочу знати, що ти там пишеш. — Моя рука почала сповзати зі сторінки. З нашої подорожі з Джоном крізь тунель під дорогою. — Я хочу побачити, чи є там про те, куди ти…

— Облиште цього чоловіка.

Голос пролунав як удар батога, що розтинає повітря гарячої сухої днини… і з того, як підскочив Бред Долан, можна було подумати, що націлений той батіг був на його дупу. Він відпустив мою руку, вона гупнула на папір, і ми обидва звернули погляди до дверей.

Там стояла Елейн Коннеллі, і вигляд у неї був посвіжілий та сильний. Я вже давно її такою не бачив. Убрана була в джинси, що підкреслювали її вузькі стегна й довгі ноги; волосся перевите блакитною стрічкою. У змучених артритом руках Елейн тримала тацю — сік, яєчня-бовтанка, грінка, знову чайничок. І очі в жінки палали.

— Що це ви надумали? — спитав Бред. — Йому не можна тут їсти.

— Можна, і він їстиме, — тим самим сухим командним тоном відповіла вона. Я ще ніколи такого від неї не чув, але тієї миті щиро зрадів почутому. Я шукав у її очах страх, але не побачив ані крихти — лише лють. — А ви заберетеся звідси, і зробите це до того, як ваша тарганяча надокучливість посилиться до рівня трохи огиднішого паразита — щуруса американуса, наприклад!

Санітар зробив крок до неї. Він здавався невпевненим у собі й страшенно розлюченим водночас. Я подумав, що це небезпечне поєднання, проте Елейн із його наближенням і бровою не повела.

— Зуб даю, що знаю, хто запустив ту кляту димову сигналізацію, — загрозливо промовив Долан. — То могла бути одна стара сука з кривими лапами замість рук. Ану вийди звідси. Ми з Поликом ще не договорили!

— Для вас він містер Еджкомб, — з притиском відповіла Елейн, — а якщо я ще раз почую, як ви називаєте його Поликом, я обіцяю, що з роботою тут, у «Соснах Джорджії», ви можете попрощатися, містере Долан.

— Та за кого ти себе маєш? — Він нависав над нею й намагався розсміятися, але це йому не дуже вдавалося.

— Я себе маю, — спокійно відповіла вона, — за бабусю чоловіка, який нині обіймає посаду спікера Палати представників штату Джорджія. Чоловіка, який любить своїх родичів, містере Долан. Особливо стареньких родичів.

Усмішка зійшла з його обличчя так само, як