Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

Залізти на ось цю величезну тварину? Яка потенційно може ще й літати? Ні, дякую. 

Втім, рука Ардена все ще простягалася до мене, і мої переконання нікуди не їхати чи то летіти ставали дедалі хиткішими. Він же сильний чаклун, так? А значить, підхопить мене, якщо раптом я почну падати.

Втім, я все ж сподівалася, що до цього не дійде. 

Я простягнула долоню до Ардена – вона вже почала тремтіти, і, певно, не від холоду. 

– Не бійся, Марі, – Арден всміхнувся і смикнув мою руку. Тіло на мить стало легким, як пір’їнка, і я майже злетіла у сідло перед ним, а чоловік міцно обійняв мене однією рукою, притискаючи до себе. – Я триматиму тебе міцно. 

А тоді драцинія злетіла. 

Я хотіла триматися спокійно і гідно, а не виставити себе боягузкою, та щойно копита тварини відірвалися від землі, я верескнула, що те мале дівчисько, і кричала ще кілька секунд, поки драцинія набирала висоту. 

Важкі шкіряні крила спокійно розрізали повітря біля нас, а кобила нахилила голову так, що й мені, і Арденові відкривався краєвид попереду і внизу – хоча якраз на ліс під ногами я хотіла дивитися найменше. 

Політ драцинії все пришвидшувався, і попри те, що я мала би лякатися навіть сильніше, мої зойки переляку поступово перейшли у захват. 

– Бачу, ти отримуєш задоволення, – сказав Арден мені прямо у вухо. Його слова ледь не віднесло вітром, і я не стала кричати у відповідь. Тільки кивнула, і від цього руки й ноги наче нагрілися, навколо заіскрило золотим і жовтим, і весь острах, що лишався у мені, зник остаточно. 

Драцинія спершу летіла понад верхівками модрин і сосен, але за кілька хвилин почала набирати висоту. Тільки тоді я зрозуміла, куди вона все ж летить – до гір, прихованих за туманом, таких високих, що на них вже й навіть не було лісів – тільки мох, сніг та голий камінь. 

Я озирнулася до Ардена.

– Куди це ми летимо? 

Посмішка на його губах не стала менш загадковою, та цього разу він спромігся на відповідь: 

– До драконів.