Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

«З такими наїдками я швидко перетворюся на колобка!» — з усмішкою подумала Віка, зробивши перший ковток чаю. — «Тікати треба з цього царства. Їхня турбота надто вже фальшива».

І вона мала рацію — тільки було вже пізно. Дівчина не помітила, що їй чай налили з маленького окремого чайничка, тоді як усім іншим — із загального.

Розмови тим часом точилися навколо погоди, урожаю, політичної ситуації у королівстві. Віка замріялась, ледь звертаючи увагу на навколишнє. Її думки блукали зовсім іншими стежками.

— Мила леді, — несподівано звернувся до неї король, — ваш стрес уже минув? Як ви себе почуваєте?

— Дякую, Ваша Величносте, — відповіла вона, чемно усміхаючись. — Зі мною все гаразд!

І справді, вона відчула дивну, майже безпричинну радість. Наче хтось зняв з плечей тягар.

— Вам нічого не потрібно? — продовжив турботливо питати монарх, заглядаючи їй у вічі.

— Ні, усе чудово! — розцвілася ще ширшою усмішкою Віка.

На душі стало легко й безтурботно. Лише десь у глибині свідомості блимаючою тінню маячила думка: «Я повинна... щось зробити...» Але що саме — згадати вона не могла.

Раптом у двері кабінету постукали, й увійшов один із охоронців.

— Ваша Величносте, — звернувся він напряму до короля, — пастка зачинилася!

У залі пролетів зітх полегшення. Тільки Віка не зрозуміла, чому це радісна новина. Король задоволено кивнув, і його погляд зупинився на дівчині.

Тут до неї підійшов ельф, той самий, з яким у Міхаеля раніше виник конфлікт.

— Пані Лаеналіє, — урочисто промовив він. — Дозвольте провести вас. Ми спіймали підступного злочинця. Не бажаєте поглянути?

«Лаеналія? — здивовано подумала дівчина. — Хто це?»

Бачачи, що до неї звертаються, раптом із лячною ясністю усвідомила: вона… не пам’ятає свого імені. Та якщо ці приємні, турботливі ельфи називають її Лаеналією, то, мабуть, так воно і є.

Провал у пам’яті виник настільки м’яко й непомітно, що Віка цього навіть не усвідомила. Свідомість, ніби обгорнули солодкою вуаллю.

— На кого глянути? — перепитала вона, не зовсім зрозумівши суть пропозиції.

— Ходімо, — лагідно посміхнувся світлий ельф.

Він легко взяв її під лікоть і повів із кабінету. Вони обійшли центральну частину палацу й вийшли через чорний хід до непримітних дверей унизу.

— Сюди, — показав він на зачинені двері, за якими ховались кам’яні сходи.

— Знаєте, мені не хочеться туди йти... — спробувала відмовитись Віка, відчувши несподіване хвилювання.

Глибоко всередині вона розуміла — не варто йти за цим ельфом. Але сили пручатися не було. Її воля зникла — ніби хтось вивів її зі свідомості. Дівчина відчувала, що щось не так, але діяти не могла.

Ельф навіть не озирнувся. Стиснув її руку ще дужче, штовхнув двері, й повів вузькими кам’яними сходами донизу.

Запах вогкості й плісняви вдарив у ніс. Вузький прохід, кам’яні стіни, тінь, що ковзала попереду. Враз усе з прекрасного королівства перетворилось на похмурий підвал. Із кожним кроком тривога зростала. У грудях холодніло.

Спуск привів у величезний зал із масивними колонами. Посередині, оточена мерехтливим блакитним сяйвом, стояла клітка заввишки з людину. Усередині хтось був.

Підійшовши ближче, Віка розгледіла чоловіка, скуваного ланцюгами. І він був неймовірно вродливим. При одному погляді на нього серце дівчини забилося швидше. Це був ельф — вона одразу звернула увагу на загострені вушка. Але, на відміну від світлих, він був темним. Волосся — чорніше за ніч, смаглява шкіра, навіть одяг — чорного кольору.

— Хто це? — запитала вона. І щойно пролунали її слова, темний ельф різко підняв голову та подивився на неї.

Це був погляд, який неможливо було витримати. Він пронизав її наскрізь, змусив здригнутися. По тілу пробіг холодок, а шкіра покрилася мурашками. Очі чоловіка світилися незвичайним глибоким синім блиском, погляд — магнітний, різкий, як клинок.

— О! — усміхнувся світлий ельф. — Це страшний розбійник!

Він відкрито смакував приниження свого супротивника, насолоджуючись перемогою.

Віка підійшла ближче, зачарована незнайомцем. Її рука вже потягнулася до магічної клітки, але світлий ельф різко зупинив її.

— Не варто торкатись. Тут діє магічний бар’єр. Може поранити, — кинув він байдуже.

Дівчина одразу відсахнулася, і, оступившись, мало не впала. Світлий ельф одразу підхопив її за стан. Та тільки-но його рука торкнулася дівочого тіла, темний ельф у клітці загарчав. Гучно, хижо, з погрозою.

Цей звук більше нагадував рев лева, ніж людський голос.

Світлий інстинктивно відсмикнув руку, але, схаменувшись, що виявив слабкість перед дівчиною, знову поклав її на місце.

— Ти зараз у моїх руках, — звернувся він до бранця з удаваною впевненістю.

Темний навіть не кліпнув. Його погляд продовжував впиватися в білу руку світлого, а глухе ричання ставало лише голоснішим — мов розбурханий вулкан.

— Нам краще піти, — видавив світлий, натягнувши криву усмішку. — Нехай трохи охолоне.

Не даючи дівчині нічого сказати, він схопив її під лікоть і повів геть із підземелля.

Віка була знервована. Щось із цим бранцем було не так.

— Навіщо ви мене туди привели? — тихо спитала вона.

— Щоб ви більше нічого не боялись. Ваш ворог переможений. Більше він ніколи не зможе вам зашкодити, — відповів спокійним тоном провідник.

— Він мій ворог? — ще більше здивувалася дівчина.

— Звісно! — відповів світлий без тіні сумніву. — Саме від нього ви втекли, пам’ятаєте?

Але Віка... не вірила. Її інтуїція вперто кричала, що це — брехня.

Коли вони повернулися до королівського кабінету, ельф підійшов до монарха й щось прошепотів йому на вухо.

Фераус Третій розцвів у задоволеній усмішці й наказав подати шампанське.

Віка все ще відчувала тривогу. Але, щойно пригубила іскристий напій, у свідомості запанував солодкий туман. Думки про сумніви відступили. Дівчина, мов зачарована, почала посміхатись і весело розмовляти з усіма навколо.