Читати книгу - "Зазирни у мої сни"

— Він здогадався, що ми підглядаємо!

Я стояв за їхніми спинами, тож зауважив, як Далтон і Кардона синхронно здригнулися. Наступної миті обличчя на екрані відсахнулося, сірі очі звузились, а скривлені губи розчахнулися у крикові. Крик той, напевно, був нестерпно оглушливим. Щоки чоловіка засіпалися, лоб, як глибокі шрами, прорізали чорні зморшки, з шиї на підборіддя, щоки, аж до скронь поповз багрянець. Я усвідомлював, що єдиний, хто чує той крик, — це Теодор, і, попри це, не рухався, неначе примерзнувши до долівки кімнати для спостережень.

Я бачив його!

Де я міг його бачити?

Я захлинався серцебиттям і не міг відвести погляду від екрана.

За секунду все обірвалося. Перекошене обличчя щезло, екран потемнів, я чув, як нерівно й зривисто сапає Джено.

Спливло секунд п’ять, перш ніж доктор Далтон шумно видихнув:

— Ми ж це записали, так?

— Так, — підтвердив Джено.

— Срань господня, — Далтон провів долонею по чолу й озирнувся на мене. — Це він через нас так бісився?

У ту мить поверх його голови та крізь однобічне скло я зазирав до спальні. Здавалося, що там усе залишалося спокійним. Якби Тео стояв, я б обов’язково розгледів його фігурку в зеленкуватому світлі нічника. Я нарешті розчепив пальці, відпустивши високу спинку крісла Енді Далтона, й проказав:

— Піду гляну на малого.

— Чекайте, — довгі вії Джено занепокоєно затріпотіли. — Ще не все.

На головній панелі BrAD Pro Scanner’а виникло нечітке зображення. Темна кімната чи черговий — цього разу погано освітлений — коридор.

— Знову сон? — запитав Далтон.

— ЕЕГ ніби в нормі, — зауважив лаборант. — Але це не… — напевно, Джено мав намір договорити «це не сон», однак картинка на головній панелі відволікла його.

Зображення погойдувалося — Теодору снилося, що він крокує. Я відірвав погляд від монітора та ще раз кинув його до спальні. Півтемрява, зім’ята постіль, але… він у ліжку?

— Він біля якихось дверей, — прошепотів доктор Далтон, — відчиняє.

Від страху в мене запаморочилася голова.

— Він же у ліжку, правда? — так само тихо прошепотів я, не усвідомлюючи, що українською.

— Що? — перепитав Далтон.

На екрані Тео обережно натиснув на ручку, й двері повільно розчахнулися. Я раптом побачив… себе — біля монітора, з однією рукою на кріслі Далтона. Я побачив Енді Далтона, який, згорбившись, упирався ліктями в стільницю. Я побачив Джено Кардону з виряченими очима та відвислою щелепою, що сторожко тупився в екран.

— Що за?.. — брови Далтона поповзли на лоба.

Те, що дивлюся сам на себе, я збагнув одразу. Секунда чи дві знадобилися для того, щоб вирахувати, що спостерігач, зображення з мозку якого надходить на екран на нашому столі, мусить знаходитися акурат на порозі кімнати для спостережень. Приблизно стільки ж часу на аналогічний висновок знадобилося Далтону й Кардоні, тож ми втрьох одночасно крутонули голови ліворуч. На порозі відчинених дверей стояв Теодор. Його порожнисті, нічим не наповнені очі — і це вклинилося у пам’ять найдужче — нагадували оточені чорною грязюкою провалля. Ті очі були не його.

— Що він тут… — почав був Далтон, але кінець фрази потонув у верескові Джено.

— Бляха, ні! НЕ ТРЕБА! — запанікував смаглявий лаборант.

Серце немовби зупинилося. Темрява довкола щуплої постаті Теодора пожадливо всмоктувала в себе слабке електричне світло.

— Тео? — кавкнув я.

Його крик розпоров повітря, батогами хльоснувши по вухах. Я несамохіть зіщулився, а наступної миті Теодор кинувся на мене. Щось додало йому сили, тож він легко дострибнув до грудей. Мене відкинуло до стіни. Істота, що годину тому була моїм сином, учепилася лівою рукою в мою сорочку, а ногами вперлася мені в живіт.

— Що ти робиш?! — вигукнув я.

Боковим зором я помітив, як Енді Далтон, прокравшись повз нас, метнувся в коридор. Потому почув, як Джено, перекидаючи монітори та пихкаючи, дереться через стіл, щоби теж утекти. Тим часом Теодор розмахнувся — відвів за спину праву руку із укладеним у кулак продовгуватим предметом — і, перш ніж я встиг по-справжньому перелякатися, вдарив ним мені по обличчю. Біль гарячою блискавою розітнув нижню губу, на підборіддя ринула кров.

— Тео, це ж я!

Ще удар. Цього разу я спробував ухилитися, по- боксерському втискаючи голову в тіло, й тупий предмет влучив у скроню. «Добре, що не ніж», — проскочило в голові.

— ПРИПИНИ! — я нарешті відірвав його ліву руку від сорочки та перехопив праву. Швидко глянув на кулак — хлопчак мав у руці пульт від телевізора. «Як же, в сраку, добре, що не ніж», — удруге подумав я.

Не відпускаючи рук, я струсив його з себе. Тео шипів і виривався так, що я не втримав рівновагу й ми обоє повалилися на підлогу. Я першим став на коліно, опинився зверху, перекинув сина на живіт і обома руками — всією своєю вагою — втримував сина на долівці.

— ТЕО, БЛАГАЮ, ЗАСПОКОЙСЯ!

До кімнати залетів Енді Далтон. Ще до того, як я розтулив рота, він уштрикнув у Теодорову сідницю невеликий шприц і до упору витиснув поршень.

— ЩО ЦЕ?! — гаркнув я.

— Заспокійливе, — Далтон повернув до мене бліде, наче місяць, лице з вибалушеними від переляку очима, — це лише заспокійливе, пане Белінськи.

Теодор зм’як. Я прибрав руки з його спини, стягнув гумову шапочку — волосся під нею злиплося від поту — й сів, спершись спиною на стіл. Губа боліла, кров з підборіддя скапувала на сорочку. Мене трусило, ніби від переохолодження.

Енді Далтон опустився на підлогу з іншого боку від Теодора. За мить посунувся вбік і видобув із-під сідниць яскраво-червоний шльопанець. Кілька секунд, суплячись, обдивлявся його, а тоді викинув крізь відчинені двері в коридор.

— Це було востаннє, — туплячись кудись повз нього, прохрипів я, — ви більше не наблизитеся до мого сина.

82

За чверть до дев’ятої пролунав обережний, ледь чутний стукіт. Ми з Тео синхронно повернули голови в бік дверей спальні.

— Відчинено, — сказав я.

Двері відхилилися, й до кімнати зазирнула Ліза Джин Торнтон.

— До вас можна?

— Заходьте.

Американка переступила поріг. На ній — чи не вперше — були потерті джинси, кросівки Nike та вільна футболка. Волосся — стягнуте у хвіст.

— Як він? — вона скоса глипнула на Теодора.

Малюк сидів у ліжку перед широким підносом, копирсаючись виделкою у тарілці з вівсяною кашею. Він тонким шаром розмазав вівсянку по всій тарілці, виделкою розкреслив її на крихітні квадратні порції, після чого заковтував по порції в хвилину, через що сніданок тривав уже майже півгодини.

— Нормально, — переді мною знову був мій син. —